Дані знала, що обличчям аж пашіє, та у темряві Іррі все одно не помітила. Не сказавши ані слова, служниця поклала їй руку на груди і схилилася, щоб узяти сосок до рота. Інша рука поповзла донизу м’яким вигином живота крізь горбик ніжного сріблясто-золотого волосся і заходилася поратися між стегон. За коротку мить Даніни ноги зсудомилися, у грудях перехопило, усе тіло здригнулося, і вона закричала. А може, то кричав Дрогон. Іррі ж, зробивши свою справу, не сказала нічого, лише згорнулася клубочком та заснула.
Наступного дня усе, що сталося, видалося Дані лише сном. Та й до чого тут, власне, пан Джораг? «Я хочу Дрого, моє сонце-та-зорі» — нагадала собі Дані. — «Не Іррі, не пана Джорага — самого лише Дрого.» Та от біда — Дрого помер, і вона гадала, що почуття її померли разом із ним у червоній пустелі. Але один-єдиний зрадливий цілунок якось зумів повернути їх до життя. «Дарма він мене цілував. Він забагато собі дозволив, а я не опиралася. Цього більше не станеться.» Вона суворо стиснула вуста і захитала головою так, що дзвіночок у косі тихенько зателенькав.
Ближче до затоки місто трохи покращало на вигляд. Великі цегляні піраміди вишикувалися уздовж берега; найвища була у чотири сотні стоп заввишки. На широких східцях росли різноманітні дерева, виноградні лози та квіти; від них навіть вітри, що завівалися навколо, пахкотіли зеленню та свіжістю плодів. Над брамою стояла ще одна велетенська гарпія. Ця була зроблена з червоної гончарної глини і вже добряче осипалася — від її скорпіонового хвоста лишився куций пеньок. Ланцюг, що вона стискала у глиняних пазурах, був зі старого заліза, поїденого іржею. Зате біля води панувала прохолода, і хвилі навколо підгнилих стовпів під пришибами плескотіли напрочуд заспокійливо.
Агго допоміг Дані вилізти з ношів. Могутній Бельвас сидів на товстій чальниці й відкусував од великого кавалку добряче засмаженого брунатного м’яса.
— Собачатина, — задоволено мовив він, побачивши Дані. — У Астапорі добра собачатина, мала королево. Хочеш?
І простягнув кавалка поперед себе з масним вишкіром.
— Дякую за добрість, Бельвасе, але мушу відмовитися.
В інші часи, в інших місцях Дані вже їла собачатину, та зараз у голову їй одразу лізли Неблазні зі своїми дурними цуценятами. Вона рвучко проминула велетня-євнуха і ступила на місток до чардаку «Балеріона», де вже стояв і чекав на неї пан Джораг Мормонт.
— Ваша милосте, — схилив він голову. — Приходили невільникарі, вже пішли. Їх було троє, а з ними десяток писарів і безліч невільників, щоб носити та подавати. Вони облазили кожен вершок у череві наших кораблів і записали усе, що знайшли.
Він пішов у неї за плечем до корми корабля.
— Скільки хлопців вони мають на продаж?
— Жодного! — На кого вона гнівалася: на Мормонта або на це місто з його виснажливою спекою, смородом, потом та викришеною цеглою? — Вони продають євнухів, а не хлопців! Євнухів, зроблених з цегли, як і решта цього Астапору! Чому я мушу купувати вісім тисяч цегляних євнухів з мертвими нерухомими очима, які вбивають немовлят і душать подарованих цуценят заради шапчини зі шпичкою? Та вони навіть імен не мають! То не хлопці й не чоловіки, добрий мій лицарю.
— Халісі… — проказав він, сахаючись від її люті, — але ж Неблазних обирають ще хлопчиками, довго навчають…
— Я досить наслухалася про їхнє «навчання»!
Дані відчула, як очі наповнюються слізьми, раптовими і небажаними, здійняла руку і щосили зацідила ляпаса панові Джорагу — лише для того, щоб не розквилити просто в нього на очах.
Мормонт розгублено торкнувся побитої щоки.
— Якщо я чимось розгнівав мою королеву…
— Так, розгнівали! Ви мене дуже розгнівали, пане. Якби ви справді були моїм вірним лицарем, то не привезли б до цього ницого, смердючого міста!
«Якби ви були моїм вірним лицарем, то не посміли б мене цілувати, або витріщатися на мої цицьки, або…»
— Тоді з ласки вашої милості я накажу капітанові Гролео готуватися рушати при вечірньому відпливі. Пошукаємо собі менш ницого і смердючого стійла.
— Ні! — заперечила Дані. Гролео дивився на них із високого носа, і його жеглярі теж. Білоборід, її кревноїзники, Джихікі… усі покинули свої справи, коли почули ляпаса. — Я хочу рушати негайно, а не при відпливі! Я хочу втекти звідси далеко та швидко і ніколи не озиратися! Але ж не можу, чи не так? Тут продають вісім тисяч цегляних євнухів, і я маю знайти спосіб їх купити.
На тому вона облишила товариство і пішла до себе униз.
За різьбленими дерев’яними дверми капітанової бесіди неспокійно вовтузилися її дракони. Дрогон здійняв голову і заверещав, пихкаючи блідим димом з ніздрів, а Візеріон налетів і спробував усістися їй на плече, як завжди робив, коли був малий.