Коли вони губилися — раз чи два на шляху — досить було почекати ясної, безхмарної холодної ночі й подивитися, де на небі палає Крижаний Дракон. Блакитна зірка у драконовому оці вказувала на північ — про це йому колись розповіла Оша. Згадавши Ошу, Бран заходився вгадувати, куди вона могла піти. Спершу він змальовував її у безпеці Білої Гавані разом з Ріконом і Кудлаєм за столом товстого князя Мандерлі, де пригощають стравами з вугрів та риби, гарячими пирогами з крабовим м’ясом. Потім уявляв, як вони гріються у Остань-Огнищі коло комина Великоджона. Тим часом життя самого Брана перетворилося на низку нескінченних холодних днів у кошику на спині Ходора, у мандрах угору та вниз схилами гір.
— Вгору та вниз, — інколи зітхала Мейра, коли вони долали версти шляху, — а тоді вниз та вгору. А далі знову вгору та вниз. Ненавиджу твої дурні гори, принце Бране.
— Учора ти казала, що любиш їх.
— Та певно ж люблю! Пан батько розказували про гори, але я донині жодної не бачила. Тепер люблю їх так, що аж мову відбирає.
Бран насупився, не розуміючи.
— Але ж ти щойно сказала, що ненавидиш!
— Хіба не можна відчувати і те, й інше одночасно? — Мейра простягла руку, щоб ущипнути його за носа.
— Та воно ж зовсім різне! — твердив він. — Наче ніч та день, наче лід та вогонь.
— Якщо лід може пекти вогнем, — мовив Йоджен своїм урочисто-похмурим голосом, — то чому не можуть паруватися любов із ненавистю? Хоч гора, хоч болото — а земля ж одна.
— Одна, — погодилася його сестра, — та у цих краях надто вже зморшкувата.
У цих краях глибокі ущелини рідко мали чемність бігти точно з півдня на північ. Подорожні змарнували чимало верст, рухаючись звивистими розколинами, а то й повертаючись власними слідами.
— Якби ми йшли королівським гостинцем, то вже б могли бути на Стіні, — дорікав Бран.
Він хотів швидше знайти триокого гайворона, щоб учитися літати, а відтак нудив одне і те саме з півсотні разів — аж Мейра почала дражнитися, повторюючи його докори разом із ним.
Тоді Бран придумав тиснути на інше:
— Якби ми йшли королівським гостинцем, то не знали б такого голоду.
Нижче, у горбкуватих передгір’ях, вони не відчували нестачі у харчах. Мейра чудово уміла полювати, а ще краще — бити рибу в струмках своєю тризубою сандолею. Бранові подобалося спостерігати і захоплюватися її спритністю, коли вона раптово кидала сандолю вниз і хутко висмикувала вже зі пстругом, що судомився на кінці. Нарешті, для них полював ще й Літо. Лютововк зникав майже щовечора, коли сідало сонце, а перед світанком завжди повертався, тримаючи у зубах білку або зайця.
Але тут, у горах, струмки були менші й холодніші, а звірина траплялася рідше. Мейра не кидала ані полювання, ані риболовлі, та знайти дичину було дедалі важче, і навіть Літо вже не щоночі повертався зі здобиччю. Часто-густо вони мусили лягати спати з порожніми шлунками.
І все ж Йоджен уперто відмовлявся з’являтися поблизу людських шляхів.
— Де дороги, там і подорожні, — казав він своїм звичним голосом, — а подорожні мають очі, щоб бачити, і язики, щоб плескати ними по всіх усюдах про скаліченого хлопчика, його велетня та вовка, що біжить в них при боці.
Не було на світі нікого впертішого за Йоджена; тому вони й далі пробиралися дикою пусткою, щодня видиралися вище у гори, і потроху, але без упину просувалися на північ.
Бували дні дощові, бували дні вітристі, а одного разу їх застукала буря така люта, що Ходор аж волав зі страху та розпачу. У ясні дні їм здавалося, що на світі, окрім них, не лишилося живих істот.
— Невже тут нагорі ніхто не живе? — якось спитала Мейра Троск.
Вони саме обходили раптову перешкоду — стрімку гранітну скелю завбільшки з Зимосіч.
— Тут є люди, — відповів Бран. — Умбери переважно живуть на схід від королівського гостинця, але вівці свої пасуть улітку тут, на полонинах. На захід від гір, уздовж Крижаної затоки живуть роди Вуль, позаду нас серед пагорбів — Гарклаї, Гуджі, Лидоли та Нореї. Навіть тут, у горах, подекуди стрічаються Кремінці.
Бран знав, що мати батькової матері була з гірських Кремінців. Стара Мамка ще до його падіння якось казала, що то прабабчина кров змушує Брана лазити стінами й деревами. Утім, померла прабабця за багато років до його народження, ба навіть до народження батька.
— Вуль? — спитала Мейра. — Чуєш, Йоджене, хіба з паном батьком на війну не ходив якийсь Вуль?