— Тео Вуль. — Йоджен важко дихав після підйому гірським схилом. — Його ще кликали Цеберником.
— Мабуть, тому, що такий у них родовий знак, — пояснив Бран. — Три бурих цебра на синьому, облямівка з сіро-білих клітин. Князь Вуль колись приходив до Зимосічі присягнути на вірність та побалакати з паном батьком. Він якраз мав цебра на щиті. Та все ж він, мабуть, не справжній князь. А може, й справжній, тільки люди кличуть його «батьком». Так і кажуть: «батько Вуль». А ще є «батько Гудж», «батько Норей» і «батько Лиділ», хоча у Зимосічі ми кожного величаємо «паном князем».
Йоджен Троск зупинився перепочити і віддихатися.
— А чи знають ті горяни, що ми тут, на їхній землі?
— Певно, що знають. — Бран бачив, як вони дивляться — бачив не власними очима, а Літовими, гострішими, від яких нічого не ховалося. — Вони нас не чіпатимуть, доки ми не спробуємо вкрасти їхніх кіз або коней.
А й справді, не чіпали. Гірського мешканця вони зустріли один лише раз, коли раптово почався крижаний дощ, від якого довелося поспіхом шукати притулку. Зрештою притулок знайшов Літо — винюхав неглибоку печерку, сховану сіро-зеленим гіллям великої вартовини. Коли Ходор пірнув під скельний причілок, Бран побачив у глибині жовтогаряче сяйво багаття і зрозумів, що вони тут не самі.
— Заходьте грітися, — покликав чоловічий голос. — Тутечки сухо, місця усім вистачить.
Він пригостив мандрівників вівсяними коржами і кров’янкою, дав кожному ковток пива з міха, що мав при собі. Але імені свого не назвав, і їхніх теж не питав. Бран гадав, що то один з Лидолів — на кожуху з білячих шкурок він мав застібку з золота і спижу в подобі соснової шишки. А Лидоли саме й носили шишки на білій половині свого біло-зеленого щита.
— Чи далеко звідси до Стіни? — спитав його Бран, поки вони чекали припинення дощу.
— Крукові летіти недалеко, — відповів Лиділ, якщо це був він. — А хто крил не має, тому трохи далі.
Бран почав був:
— От б’юся об заклад, ми вже були б там, якби…
— …пішли королівським гостинцем! — скінчила разом із ним Мейра.
Лиділ вийняв ножа і почав стругати паличку.
— Коли у Зимосічі сидів Старк, красна діва могла пройти гостинцем у чому мати народила, і ніхто б її пальцем не зачепив. Кожен подорожній знаходив собі вогонь, хліб та сіль у корчмах і острогах. Та зараз ночі стали холодні, а дверей тобі ніхто не відчинить. У вовчій пущі никають каракатиці, королівським гостинцем нишпорять оббіловані. Питають про усіх чужих та незнайомих.
Троски перезирнулися.
— Оббіловані? — перепитав Йоджен.
— Хлопці Байстрюка. Він був помер, а тепер знову живий. Люди кажуть, добряче платить сріблом за вовчі шкури. А за звістку про декого іншого, хто теж був мертвий і воскреснув, мабуть, заплатив би й золотом.
Він зиркнув на Брана, коли доказав, і на Літа, що простягся поруч.
— Щодо Стіни, — вів чолов’яга далі, — то я б туди не ходив. Старий Ведмідь повів Варту до страхолюдної пущі, а повернулися звідтіля самі круки, ще й без листів. Мати колись казали: «на чорних крилах — чорнії слова». Та як на мене, воно ще чорніше, коли птахи прилітають зовсім без слів.
Горянин поворушив паличкою багаття.
— Коли у Зимосічі сидів Старк, усе було інакше. Та старий вовк помер, а молодий пішов на південь грати у гру престолів, і нам тут лишилися самі привиди.
— Вовки повернуться, — поважно мовив Йоджен.
— А тобі, хлопче, звідки знати?
— Я бачив сон.
— Я уві сні, бува, бачу мати, яку поховав дев’ять років тому, — буркнув чоловік. — А щойно прокинуся — її нема.
— Сни бувають різні, шановний пане.
— Ходор, — мовив Ходор.
Ту ніч вони перебули разом у печері, бо дощ не припинився і тоді, коли впала темрява. Вийти з печери прагнув самий лише Літо, і коли від багаття лишилися жарини, Бран його відпустив. Лютововк не потерпав від вологи так, як люди, і його вабила до себе ніч. Місячне сяйво висріблило мокрий ліс, а сірі вершини гір залило білим. У темряві пугукали, тихо шурхали між сосен сови; проти схилів гір виднілися світлі постаті кіз. Бран заплющив очі й віддався вовчому сну, пахощам та голосам ночі.
Коли вони прокинулися на ранок, то згасли вже й жарини. Лиділ пішов, але лишив для них кілька кров’яних ковбас і з тузінь коржів, загорнутих у клапоть біло-зеленого полотна. Деякі коржі були спечені з кедровими горішками, а деякі — з ожиною. Бран з’їв одних і других, але не зміг вирішити, які йому більше смакують. Одного дня у Зимосічі знову сядуть Старки, сказав він собі. Тоді він пошле по Лидолів і відплатить їм устократ за кожен горішок та кожну ягідку.