— Здоровіший, ніж був.
— Може, вам чогось тут бракує?
— Мого короля. Мого сина. Мені бракує їх. — Він відсунув миску і підвівся. — Ви прийшли мене спалити?
Її чудернацькі червоні очі уважно вивчали його крізь ґрати.
— Недобре тут місце, хіба ні? Темне і гидке. Не світить тут ані денне сонце, ані ясний місяць. — Вона здійняла руку і вказала на смолоскип у настінному держаку. — Лише оце стоїть між вами та пітьмою, Цибульний Лицарю. Оцей крихітний вогник — дарунок Ра-Гльора. Може, мені його загасити?
— Ні! — Він сіпнувся до ґратів. — Благаю!
Цього Давос не витримав би — лишитися на самоті у цілковитій темряві, маючи за товариство лише щурів.
Вуста жінки злегка вигнулися вгору в подобу посмішки.
— То здається, ви зрештою все-таки полюбили вогонь.
— Я не можу зовсім без світла. Хоча б смолоскипа!
Його руки самі собою стискалися і розтискалися.
«Ні, я її не благатиму. Не діждеться.»
— А я, пане Давосе, якраз і подібна до цього смолоскипа. Ми з ним обидва — знаряддя Ра-Гльора. Ми створені задля однієї мети — стримувати наступ пітьми. Чи вірите ви мені?
— Ні! — Може, варто було збрехати і сказати їй те, що вона хотіла почути. Але Давос надто вже призвичаївся казати саму лише правду. — Ви самі — матір пітьми. Я бачив під Штормоламом, як ви народили темне створіння просто в мене на очах.
— Невже хоробрий пан Цибулина так боїться безтілесної тіні? Тоді я мушу вас підбадьорити. Тіні з’являються лише тоді, коли їм дарує життя світло. А вогонь життя короля горить так мляво, що я вже не смію забирати від нього навіть трошки, аби народити ще одного сина. Це може його вбити.
Мелісандра підсунулася ближче.
— Але з іншим чоловіком… чиє полум’я досі палає сильно та гаряче… якщо ви справді хочете послужити справі свого короля, приходьте якось уночі до моєї опочивальні. Я подарую вам таку насолоду, якої ви одвіку не знали, а з вогню вашого життя народжу…
— …жахіття! — Давос відсахнувся геть від неї. — Знати вас не хочу, ясна пані! Так само, як і вашого бога! Борони мене, свята Седмице!
Мелісандра зітхнула.
— Гунцера Сонцезора вона не оборонила. Він молився тричі на день, носив на своєму щиті сім семикутних зірок, та коли Ра-Гльор простягнув руку, його молитви перетворилися на вереск, і він спалахнув вогнем. Навіщо ж ви чіпляєтеся за ваших облудних богів?
— Бо вклонявся їм упродовж цілого життя.
— «Цілого життя», Давосе Лукоморе? Це все одно, що сказати: «вклонявся їм учора». — Вона сумно захитала головою. — Ви ж ніколи не боялися казати правду королю, то навіщо брешете собі? Розплющте очі, пане лицарю.
— Що я маю ними побачити?
— Як насправді влаштовано світ. Правда навколо вас, її легко розгледіти. Ніч темна і повна жахіть, день — яскравий, прекрасний та повний надії. Одне чорне, інше біле. Є лід і є вогонь. Ненависть і любов. Гірке та солодке. Чоловіче й жіноче. Біль та насолода. Зима і літо. Зло і добро. — Мелісандра зробила до нього крок. — Смерть і життя. Усюди панують протилежності. Усюди вирує війна.
— Війна? — перепитав Давос.
— Так, війна, — ствердила вона. — Існує лише двійця, Цибульний Лицарю. Не седмиця і не одиниця, не сотня і не тисяча. Лише двійця! Чи не гадаєте ви, що я перетнула півсвіту, аби посадити ще одного вельможного марнославця на ще один безглуздий престол? Ця війна кипить від початку часів, і перш ніж вона скінчиться, усі люди мають обрати, на чий бік стати. Один бік — це Ра-Гльор, Господь Світла, Полум’яне Серце, Бог Вогню та Тіні. Проти нього стоїть Великий Інший, чиє ім’я не можна називати. Князь Пітьми, Крижана Душа, Бог Ночі й Жахіть. Наш вибір — це не вибір між Баратеонами чи Ланістерами, Грейджоями чи Старками. Ні, ми мусимо обирати між смертю чи життям. Пітьмою або світлом.
Вона ухопилася за ґрати підземної келії тендітними білими руками. Величезний рубін на горлі, здавалося, мінився власним сяйвом.
— То скажіть мені, пане Давосе Лукоморе, і скажіть чесно: чи палає ваше серце яскравим світлом Ра-Гльора? Чи воно чорне, холодне, і його їдять черви?
Вона сягнула крізь ґрати і поклала три пальці йому на груди — наче випробовувала його правдивість крізь плоть, вовну та вичинену шкіру.
— Моє серце, — повільно проказав Давос, — їдять сумніви.
Мелісандра зітхнула.
— Ой, Давосе, Давосе… Добрий лицар лишається чесним до останнього подиху, навіть у пітьмі. Це добре, що ви мені не брешете. Я б знала. Слуги Іншого нерідко ховають чорні серця за веселеньким світлом. Тому Ра-Гльор дарує своїм жерцям силу бачити крізь оману та облуду.