— Мені казали, що на Вестеросі не можна продати чи купити ані жінку, ані чоловіка.
— Покірно прошу вашу милість мені вибачити, але Неблазні — не чоловіки.
— Але ж якщо я їх продам, то чи зможу бути певна, що їх не кинуть проти мене? — доречно зауважила Дані. — Вони це зроблять? Вони підуть воювати проти мене, завдадуть мені болю та шкоди?
— Якщо накаже їхній новий господар. Вони не сумніваються у наказах, ваша милосте. Усі сумніви з них вибили. Вони лише підкоряються. — Дівчинку, вочевидь, щось непокоїло. — Коли ви… коли вони вам більше не знадобляться… ваша милість могли б наказати їм кинутися на мечі.
— І вони це вчинять? Навіть це?
— Так. — Голос Місандеї геть стишився. — Ваша милосте…
Дані стиснула їй руку.
— Але схоже, ти не хочеш, щоб я віддавала такий наказ. Чому? Хіба тобі не байдуже?
— Ся-одна не… я… ваша милосте…
— Кажи!
Дівчинка опустила очі.
— Троє з них, ваша милосте, колись були моїми братами.
«Сподіваюся, твої брати такі ж меткі на розум і хоробрі серцем, як ти.» Дані знову відкинулася на подушку і дозволила собі востаннє безтурботно попливти у ношах назад до «Балеріона». «І до Дрогона.» Вуста її похмуро скривилися.
Наступна ніч була довга, темна і вітриста. Дані, як завше, погодувала драконів, але сама їсти нічого не змогла. Вона трохи поплакала на самоті у бесіді, потім висушила сльози, щоб знову посперечатися з Гролео.
— Магістрата Іліріо тут немає, — мусила вона йому нагадати, — а якби і був, то навіть він не звернув би мене з дороги. Я потребую Неблазних більше, ніж кораблів, і не хочу нічого чути.
Гнів випалив з неї сум та страх — принаймні на кілька годин. Опісля вона зібрала кревноїзників, а заразом і пана Джорага, у своєму помешканні. То були всі люди, яким вона справді довіряла.
Вона хотіла потім поспати, щоб до ранку трохи відігнати втому, але годину поперекидалася у тісняві бесіди і зрозуміла, що на це годі сподіватися. Ззовні дверей знайшовся Агго, що при світлі хитливої олійниці напинав на лук нову тятиву. Коло нього на чардаку сидів, схрестивши ноги, Рахаро і гострив бруском араха. Дані сказала, щоб вони заради неї не переривалися, і пішла нагору ковтнути прохолодного нічного повітря. Корабельники не звертали на неї уваги, робили свої корабельні справи, але коло поручнів скоро з’явився пан Джораг. «Він ніколи не відходить далеко» — подумала Дані. — «Надто добре він мене знає.»
— Халісі, вам треба спати. Завтра буде спекотно і важко, не сумнівайтеся. Вам знадобляться усі сили.
— Ви пам’ятаєте Ерою? — спитала вона його.
— Дівчинку-лазарянку?
— Коли її ґвалтували, я спинила свавілля і забрала її під свій захист. Але потім моє сонце-та-зорі помер, Маго забрав її назад, зробив, що схотів, і зарізав. Агго казав, що така вже її доля.
— Пам’ятаю, — відповів лицар.
— Я довго була сама, Джорагу. Сама у світі, не рахуючи брата. Злякана малеча, якій не було звідки чекати помочі. Візерис мусив би захищати й берегти мене, а натомість робив мені боляче і наганяв ще гіршого страху. А дарма — адже він був не лише мій брат, а ще й мій король. Навіщо боги садять на престоли королів та королев? Хіба не на те, щоб вони захищали людей, не здатних захистити себе власноруч?
— Деякі королі садять себе на престол самі. Приміром, Роберт.
— То не був правдивий король, — скривилася Дані зневажливо. — Він не чинив правого суду. Адже правий суд… це і є те, навіщо існують королі.
Пан Джораг не відповів, лише усміхнувся і легенько торкнувся її волосся — майже непомітно, але не для неї.
Тієї ночі вона бачила сон, у якому була Раегаром і летіла верхи до Тризубу — верхи на драконі, не на коні. Вона побачила бунтівне військо Узурпатора за річкою — їхні обладунки були з льоду, та вона омила їх вогнем, і вони розтанули, наче роса, і перетворили Тризуб на бурхливий потік. Якась мала зернинка її знала, що то сон, але інша раділа понад усе. «Саме так все і має бути. А все інше — тільки жахіття, від якого я щойно прокинулася.»
Дані прокинулася раптово у темряві, пашіючи солодким відчуттям перемоги. «Балеріон», схоже, прокинувся разом із нею — вона чула тихе рипіння дерева, плюскіт хвиль на коробі, кроки на чардаку над головою. І ще дещо.
Хтось був поруч із нею в темній бесіді.
— Іррі? Джихікі? Де ви? — Служниці не відповіли. Було надто темно, але їхній подих уві сні вона добре чула. — Джорагу, це ви?
— Сплять, — відповіла якась жінка. — Вони усі сплять.