«Так не можна, так нечесно! Які гріхи я вчинила, що боги так мене карають, які?»
— Присягаюся честю Ланістера, — мовив Біс, — я тебе не чіпатиму, доки ти сама цього не схочеш.
Їй ледве стало всієї хоробрості, яка в неї лишилася, щоб глянути у різнобарвні очі й запитати:
— А якщо я, пане мій, не схочу цього ніколи?
Його вуста смикнулися, наче від ляпаса з її руки.
— Ніколи?
Шия в Санси так заніміла, що вона ледве спромоглася кивнути.
— То й нехай, — вичавив із себе Тиріон, — недарма ж боги для таких, як я, наробили на світі удосталь повій.
Він стиснув короткі тупі пальці у кулак і поліз додолу з ліжка.
Ар'я V
Камінний Септ був найбільшим містом, яке Ар’я бачила від своєї втечі з Король-Берега. Її батько — так розповів Гарвін — здобув тут перемогу в знаній та великій битві.
— Слуги Навіженого Короля нишпорили за Робертом — хотіли упіймати, перш ніж він з’єднається з вашим батьком, — казав стражник, поки вони їхали до брами. — Роберта було поранено, за ним ходило кілька друзів. А тим часом тодішній Правиця, князь Конінгтон, захопив місто з чималим військом і заходився обшукувати домівки. Та не встиг він знайти, кого шукав, як до міста допалися князь Едард і ваш дідусь. Вони подолали мури, але князь Конінгтон чинив шалений опір. Нападники та оборонці билися на майданах, у провулках, навіть на дахах будинків. Септони в усьому місті калатали у дзвони на сполох, щоб міщани сиділи удома, зачинивши двері. Та Роберт, почувши дзвони, зробив навпаки — вийшов зі схованки, щоб і собі стати до бою. Кажуть, того дня він убив шістьох ворогів. Один із них був Милош Мутон — знаний лицар, що колись служив принцові Раегару зброєносцем. Роберт убив би і Правицю, але битва не звела їх разом. Натомість Конінгтон тяжко поранив вашого дідуся, князя Таллі, та вбив пана Дениса Арина, улюблене дитя Долини. А потім побачив, що битву програно, і чкурнув геть швидше за тих грифонів, що танцювали на його щиті. Згодом ту битву назвали Битвою Дзвонів. Роберт завжди казав, що її виграв ваш батько, а не він.
З вигляду міста Ар’я вирішила, що тут і останнім часом не обійшлося без битв. Міську браму, зовсім нову, змайстрували зі свіжого дерева; купа обгорілих дощок за муром вказувала, куди поділася стара.
Камінний Септ наїжачився обороною і відчиняти браму не збирався, та коли сотник на воротях побачив, хто до них їде, то розчахнув бічну потерну.
— Як вам тут ведеться з харчами? — спитав Том, коли увійшов досередини.
— Та нівроку. Допіру важче було. А оце нещодавно Мисливець пригнав отару овець, та й через Чорноводу торгуємо потроху. Щастить, що на південь від річки врожаю не спалили. Щоправда, навколо тиняється чимало таких, що раді забрати усе до останньої зернини. Одного дня тут тобі вовки, іншого — Блазні. Хто не шукає хліба, той лізе грабувати чи жінок ґвалтувати. А кому не треба золота й дівок, той шукає клятого Крулеріза. Подейкують, він вислизнув у князя Едмура просто між пальців.
— Князя Едмура?! — перепитав, насупившись, Лим. — То що, князь Гостер помер?
— Може, й не помер, та вже наставляється. А чи Ланістер не до Чорноводи тікає, як гадаєш? Тудою ж до Король-Берега найшвидше. Мисливець божиться, що саме туди він і поткнеться.
Не чекаючи на відповідь, сотник продовжив:
— Він і хортів з собою взяв, понюхати. Якщо пан Хайме десь неподалік, вони його винюхають. Я сам бачив, як ті хорти ведмедя на клапті шматують. Цікаво, а чи лев’яча кров їм смакуватиме?
— З трупу, подертого на клапті, зиску ніякого, — зауважив Лим. — Мисливець мав би розуміти, якщо не конче дурний.
— Коли прийшли західняки, то зґвалтували дружину і сестру Мисливця, спалили йому врожай, з’їли половину його овець, а іншу половину порубали задля розваги. Убили шістьох собак, а трупи вкинули до криниці. Не знаю, кому як, а йому нема кращої втіхи, ніж подертий труп Крулеріза. Та й мені теж.
— Краще йому цього не робити, — наполягав Лим. — Кажу тобі, дурню — не варто!
Ар’я їхала між Гарвіном та Анжеєм вулицями, де колись бився її батько. На пагорбі вона побачила септ, а під ним — міцний дитинець сірого каменю, трохи замалий для тутешнього містечка. Утім, кожен третій будинок, який вони минали, перетворився на зчорнілу шкаралупу, та й людей навколо не виднілося.
— Невже тутешні міщани усі мертві?
— Та ні, лишень поховалися.
Анжей вказав на двох лучників, що сиділи на даху, і кількох замурзаних хлопчаків, які порпалися у кам’яній руїні — колишній місцевій пивниці. Трохи далі тутешній пекар розчахнув віконниці й загорлав вітання до Лима. На його голос зі своїх схованок повизирали інші люди, і скоро навколо прибульців закипіло життя.