На базарному майдані посеред міста стояв водограй у подобі пструга в стрибку, що бризкав водою в мілку водойму. Коло нього жінки наповнювали цебра та глеки. За кілька кроків на рипливих дерев’яних стовпах висіло з тузінь залізних кліток. «Воронячі клітки» — упізнала їх Ар’я. Та гайвороння у них не сиділо, а клопоталося ззовні кліток на прутті або хлюпалося у воді. А в самих клітках сиділи люди.
Побачивши їх, Лим натягнув повід і насупився.
— А це що в біса таке?
— Правосуд, — відповіла одна з жінок коло водойми.
— Вам бракує добрих конопляних зашморгів, абощо?
— Це зроблено з наказу пана Вілберта? — запитав Том.
У відповідь йому зареготав якийсь чолов’яга.
— Леви вбили пана Вілберта ще з рік тому. А синочки його нагулюють жиру на заході з Молодим Вовком. Гадаєш, їм не байдуже до таких, як ми? Оцих вовків схопив Мисливець.
«Вовків!» Ар’ї аж заціпило, спиною поповз холод. «Це ж люди Роббові та батькові.» Вона відчула потяг до кліток і наблизилася. Пруття не дозволяло бранцям ані сидіти, ані крутитися — вони мусили стояти голі, відкриті сонцю, вітру та дощу. В перших трьох клітках знаходилися мерці — круки-падлоїди видзьобали їм очі, але порожні очниці, здавалося, стежили за нею. Четвертий бранець у шерезі ворухнувся, коли Ар’я його минала. Кущувату бороду навколо рота вкривала кров та мухи. Коли він заговорив, мушва здійнялася хмарою в повітря і задзижчала навколо голови.
— Води… — захрипів він. — Благаю… пити…
Чоловік у наступній клітці розплющив очі на його голос.
— Сюди… — мовив він. — Сюди… мені…
То був старий з сивою бородою та лисою головою, помережаною від віку бурими плямами.
За старим у клітці висів ще один мрець — рудобородий здоровань, у якого ліве вухо та скроню вкривала сіра гнійна пов’язка. Та найгірше в нього коїлося між ніг, де від усього причандалля лишилася чорна дірка з кіркою засохлої крові, якою повзали трупні черви.
Наступним був чималий товстун, для якого клітка виявилася замалою — самі боги відали, як його до неї запхали. Залізо боляче уп’ялося товстунові у черево, між пруттям назовні вичавилися жирні кавалки плоті. За довгі дні під палючим сонцем чолов’яга спікся від голови до п’ят на болісне червоне м’ясо. Коли він посовався у клітці, та зарипіла і загойдалася. Ар’я побачила бліді смуги там, де пруття затуляло шкіру від сонця.
— Чиї ви люди? — запитала вона бранців.
На звук голосу товстун розплющив очі. У оточенні страшно спеченої шкіри вони нагадували варені яйця посеред тарелі крові.
— Води… пити…
— Чиї ви люди? — повторила Ар’я запитання.
— Облиш їх, хлопчику, — мовив до неї якийсь міщанин. — Тобі до них нема діла. Їдь собі далі.
— Що вони скоїли? — запитала Ар’я вже в нього.
— Вісьмох людей пустили під ніж у Гуркалі, — відповів той. — Шукали Крулеріза, та не знайшли, ось і вирішили трохи розважитися — ґвалтом жінок і різаниною.
Міщанин тицьнув великим пальцем на мерця з хробаками замість чоловічих місць.
— Ґвалтував отой. А тепер їдь собі.
— Ковток води! — покликав товстун. — Змилуйся, хлопче! Один ковток…
Старий так-сяк випростав одну руку і вхопився за ґрати. Від його руху клітка шалено захиталася.
— Води… — застогнав той, що з мухами на бороді.
Ар’я подивилася на їхнє брудне волосся, розкошлані бороди, зчервонілі очі, сухі, потріскані, скривавлені губи. «Вовки» — знову спало їй на думку. — «Такі ж, як я.» Невже це її зграя? Хіба можуть вони бути з Роббового війська? Їй аж закортіло когось із них ударити, зробити дуже боляче, а тоді заплакати. Здавалося, усі дивляться на неї — що живі, що мертві. Старий якось зумів пропхати крізь ґрати три пальці.
— Води! — заблагав він. — Води!
Нарешті Ар’я зважилася і рвучко зіскочила з коня. «Мене вони не чіпатимуть, бо самі ледь живі.» Вона вийняла свого кухлика зі згортка постелі й рушила до водограю.
— Що це ти робиш, хлопчисько? — гарикнув міщанин. — Ану не лізь до них! То не твого розуму справа!
Ар’я піднесла кухля до рота риби. Вода заплюскотіла крізь пальці, потекла униз рукавом, але Ар’я не ворухнулася, доки кухоль не наповнився по вінця. Коли вона обернулася, щоб іти до кліток, міщанин рушив був зупинити її.
— Ану не підходь, хлопчисько, бо...
— Вона дівчинка! — відповів Гарвін. — Не чіпай її.
— Еге ж, — додав і собі Лим. — Князь Берік такого не любить, щоб людей садовили по клітках конати зі спраги. Чому б не повісити їх, як ведеться поміж чесних людей?