Поки його люди отямилися, Григ Козоріг майже їх наздогнав; Еррокова четвірка лишилася далеко позаду. Поверхня, якою вони дерлися, виглядала гладкою, без жодних дірок чи ям, і була вкрита плівкою талої води, що блищала і мерехтіла, коли ловила промінь сонця. Та частина, де підіймався Григ, здавалася оку темнішою, з різкішими рисами; там виднілися довгі призьби, утворені нерівно покладеними брилами льоду, тріщини, розломи, навіть довжелезні канави сторчма уздовж швів, подекуди проїдені вітром та водою так глибоко, що в них легко сховалася б людина.
Скоро Ярлові люди знову почали висуватися уперед. Його та Григова четвірки рухалися майже голова у голову; Еррокова повзла нижче від них стоп на п’ятдесят. Сокирки з оленячих рогів рубали, кришили, сипали донизу на вершини дерев дощ мерехтливих крижаних друзок. Кам’яні молотки заганяли кілки глибоко у кригу, створюючи зачіпки для мотуззя; залізні кілки скінчилися ще на середині висоти Стіни, і далі у хід пішли ріг та гостра кістка. Щоб видовбати собі бодай якусь приступку для ноги, люди знову і знову гамселили гострими шпичаками на чоботях твердий непіддатний лід. «У них, мабуть, уже ноги заніміли» — подумав Джон на четверту годину підйому. — «Скільки вони ще протримаються?» Він дивився, не відводячи очей — так само, як магнар; дослухався, чи не почує гудіння теннівського рогу. Але роги не сурмили, і Нічна Варта не з’являлася.
Коли перевалило на шосту годину, Ярл знову перегнав Грига Козорога, і його загін почав збільшувати відрив.
— Напевне, Мансове звірятко дуже хоче меча, — зазначив магнар, затіняючи долонею очі.
Сонце викотилося високо на небо, і тепер найвища третина Стіни знизу сяяла морозною блакиттю — так яскраво, що очам боліло дивитися. Ярлова та Григова четвірки загубилися у тому сяйві, хоча Еррокова ще ховалася у тіні. Замість рухатися вгору, вони спинилися на висоті приблизно у п’ять сотень стоп і намагалися збочити, щоб утрапити до великої прогалини, яка бігла знизу вгору. Джон спостерігав, як вони долають вершок за вершком, коли раптом почув, як льодом покотився гучний тріск, а за ним крики переляку. Повітря наповнилося друзками, уламками, вереском і тілами скинутих зі Стіни людей. Від її поверхні відшарувалася плита льоду в стопу завтовшки і у п’ятдесят стоп завширшки; вона стрімко ринула донизу, перевертаючись, трощачись, гуркочучи і змітаючи усе попереду себе. Навіть унизу, коло підніжжя гребеня, між деревами порснули великі уламки, підстрибуючи на схилі. Джон ухопив Ігритту і потяг на землю, затуляючи собою; неподалік чималий уламок льоду вдарив у обличчя одному з теннів і зламав йому носа.
Коли вони нарешті глянули угору, Ярла і його загону ніде не було видно. Люди, мотузки, кілки — усе зникло; вище шести сотень стоп не лишилося геть нічого. Там, де за пів-удару серця перед тим до Стіни чіплялися дичаки, тепер відкрилася рана — всередині її сяяла під сонцем гладка біла крига, схожа на вилощений мармур. Набагато нижче — де хтось упав на велику гостру бурулю — лишився розмазаний слід крові.
«Стіна захищає себе» — подумав Джон, підсмикнувши Ігритту на ноги.
Ярла вони знайшли на дереві — наштрикнутого на зламану гілку, все ще зв’язаного мотузкою з трьома іншими дичаками. Ті лежали під ним на землі, ущент розбиті; один був живий — з поламаними ногами, хребтом і ребрами.
— Милосердя! — попрохав скалічений, коли до нього наблизилися.
Один із теннів розтрощив йому голову великою кам’яною довбнею. Магнар віддав наказ, і решта заходилася готувати дрова для поховального вогню.
Мертві вже палали, коли Григ Козоріг досяг верхівки Стіни. Коли те саме нарешті зробила четвірка Еррока, від Ярла та його супутників лишилися самі кістки та попіл. Дотоді сонце почало сідати, і дичаки не гаяли часу — хутко розгорнули товсті сувої конопляних мотузок, які несли на плечах і грудях, зв’язали разом і скинули кінець донизу. З думки про те, щоб дертися тією мотузкою вгору п’ять сотень стоп, Джона аж затрусило. Але Манс вигадав розумніше. Наскочники, яких Ярл лишив унизу, розкотили велетенську драбину зі щаблями завтовшки у руку і прив’язали до мотузки, скинутої згори. Еррок, Григ та їхні люди, хекаючи та стогнучи, затягли її нагору, прибили кілками і скинули мотузку по другу драбину. Загалом таких драбин вони привезли п’ять.
Коли усі стали на місця, магнар гукнув короткий наказ прадавньою мовою, і п'ятеро з його теннів почали підйом. Та навіть драбинами видиратися нагору вивилося справою нелегкою. Якийсь час Ігритта мовчки спостерігала, як тенни докладають зусиль.