Нагорі Йоля знову захлинулася криком.
— Ось так, — мовила якась жінка. — Натужся мені ще. Бачу голівку.
«Її голівку» — подумав Сем, потерпаючи від страху та жалю. — «Хай це буде її голівка, не його!»
— Холодно, — ледве чутно проказав Банен. — Як холодно…
Сем відклав ложку та миску, жбурнув на хворого ще одного хутряного кожуха, підкинув дров у вогонь. Йоля верескнула, потім задихала часто і гучно. Крастер гриз тверду чорну ковбасу — Варті він сказав, що має її вдосталь лише для себе та дружин, а братчикам зась.
— Жінки, — пожалівся він. — Скиглять оце, не добереш, чого… Колись була в мене жирна свиноматка, то вродила вісьмох паців, ледве рохнувши.
Він пожував, обернувся і підозріливо скосив око на Сема.
— А товста була майже як ти, хлопче. Це тебе тут Смертяним кличуть, ге? — І зареготав.
Цього Сем уже не витримав. Він незграбно відсунувся від ями з вогнищем, так-сяк попереступав чи обійшов братчиків, що спали, сиділи або помирали на втоптаній земляній підлозі. Посеред диму, вереску та стогонів його млоїло; схиливши голову, Сем штовхнув запону з оленячих шкур, яка правила Крастерові за двері, й ступив під денне світло.
День був хмарний, та все ж засліпив його після мороку хати. На гілках довколишніх дерев лежали латки снігу, вкривали подекуди золоті з рудим схили пагорбів. Проте останнім часом снігу поменшало. Хуртовина давно стишилася, а ті дні, що минули у Крастеровому Дитинці, були… нехай не теплі, та все ж не такі люто-холодні. Сем чув, як потрошку капотить вода з буруль, що наросли бородою на краю товстого даху, складеного з дернини. Він глибоко вдихнув, затремтів і роззирнувся навколо.
На заході Олло Безрукий та Тиміш Камінець поралися коло конов’язей — годували та напували тих тварин, які ще лишилися. Далі за вітром інші братчики різали і білували кількох бахмутів, надто слабких для подальшого шляху. Списники та лучники ходили чатами уздовж земляних валів — єдиної оборони, яку Крастер мав супроти того, що ховалося у лісі. З десяток вогнищ у ямах простягали угору товсті блакитно-сірі пальці. Сем чув віддалений стукіт сокир у пущі, де загін заготівельників поспішав нарубати удосталь дров, щоб живити вогонь протягом усієї майбутньої ночі. Бо саме уночі на них чигало найстрашніше. Саме уночі приходив морок. А разом з мороком — холод.
Сидячи в Крастера, вони жодного разу не потерпали від нападу — ані упирів, ані Інших. Крастер запевнив, що так і має бути.
— Побожній людині нема чого боятися. Я вже казав колись тому Мансові Розбишаці, коли він тут нишпорив. Але той не слухав, і ви, ґави, не слухаєте — лишень гострите свої мечі та палите свої кляті ватри. Коли прийде білий холод, ніщо вам не допоможе — самі лише боги. Не гнівіть богів, і не пропадете.
Йоля теж казала про білий холод. А ще розповідала, які приношення Крастер віддає своїм богам. Сем хотів був його вбити, коли про це почув, та вчасно нагадав собі: «За Стіною закону немає. А Крастер — друг Варти.»
Раптом з-за довгої мазаної хати залунали крики на різні голоси. Сем вирішив піти подивитися. Ґрунт під ногами був слизький і непевний — вологий сніг змішався з м’якою грязюкою, про яку Скорботний Ед казав, що насправді то Крастерове лайно. Але грязюка була липкіша і крутіша за лайно — вона так усмоктала в себе Семові чоботи, що він трохи одного не загубив.
Позаду порожньої овечої кошари та городу з зелениною тузінь чорних братчиків пускав стріли у ціль, плетену з сіна та соломи. Стрункий білявий шафар, якого кликали Миленьким Донелом, саме поклав стрілу за шістдесят аршинів просто поруч із яблучком.
— Ану ж, старий, поціль краще! — заохотив він.
— А чого ж, поцілю.
На риску став зігнутий, сивобородий, зморшкуватий і кощавий братчик на ім’я Ульмер, неквапом витяг стрілу з сагайдака на поясі. Замолоду він був розбійником в уславленому Братстві Королівської Пущі та хвалився, що колись пробив стрілою долоню Білого Бика Королегвардії, щоб украсти поцілунок із вуст дорнійської князівни. Її коштовності він теж украв, ще й скриньку золотих драконів до них, але саме поцілунком вихвалявся найбільше, коли бував напідпитку.