— Та я ж лише…
«Нема в тебе ніяких синів, бо ти їх викидаєш на мороз — так розповідала Йоля. Ти лишаєш їх у лісі, тому в тебе тут самі дружини і дочки, які теж стануть дружинами.»
— Помовч, Семе, — мовив князь-воєвода Мормонт. — Ти вже досить сказав. Навіть забагато. Іди до хати.
— П-пане в-воєводо, я…
— До хати, хутко!
Зашарівшись із сорому, Сем пропхався крізь запону на дверях у морок хати. Мормонт пішов за ним.
— Ти, часом, не здурів? — запитав старий усередині, аж давлячись гнівом. — Навіть якщо Крастер віддасть нам дитину, вона помре, перш ніж ми досягнемо Стіни. Щойно народжене немовля потрібне нам майже так само, як іще одна снігова хуртовина. Може, ти його з власних цицьок годуватимеш? Вони в тебе справді чималенькі. Або забереш і матір теж?
— Вона хоче піти, — відповів Сем. — Вона мене благала…
Мормонт скинув руку вгору.
— Не хочу більше нічого чути, Тарлі. Тобі безліч разів наказували триматися якнайдалі від Крастерових дружин.
— Та вона ж його дочка, — безпорадно похнюпившись, мовив Сем.
— Ходи наглянь за Баненом. І негайно. Поки я не розсердився.
— Так, пане воєводо.
Сем, хапаючи дрижаки, побіг виконувати наказ. Та коли досяг вогню, побачив там Велетня, що саме накидав кожуха на голову Баненові.
— Наостанок усе жалівся, що йому холодно, — мовив маленький чоловічок. — Сподіваюся, хоч там знайде собі тепле місце для кращого життя.
— З тією раною… — почав був Сем.
— Рана-срана, хай їй грець! — Підсайдачник копнув мерця чоботом. — Та в нього ж лише ступня була поранена! В моєму селі був чолов’яга, якому відрізали ступню. Прожив дев’яносто і чотири роки.
— Холод, — мовив Сем. — Він не міг зігрітися.
— Він не міг поїсти! — заперечив Підсайдачник. — Добряче поїсти, чогось поживного. Крастер, байстрюцьке стерво, заморив його голодом.
Сем занепокоєно озирнувся, та Крастер ще не повернувся. А якби повернувся, то було б лихо. Дичак ненавидів байстрюків, хоча розвідники казали, що він і сам — байстрюк, нагуляний з дичацькою жінкою якимось давно померлим гайвороном.
— Крастер має годувати своїх, — мовив Велетень. — Оте своє жіноцтво. А нам віддав, що зміг.
— А ти й повірив, йолопе? Та щойно ми звідси заберемося, як він відкоркує барило меду і всядеться бенкетувати на вареному і печеному. А з нас буде реготати, як ми гибіємо у снігу! Він бісів дичак, і нічого тут не поробиш. Нема серед дичаків друзів Варти.
Підсайдачник знову копнув тіло Банена.
— Ось його запитай, коли мені не віриш.
Тіло розвідника спалили при заході сонця, на вогнищі, яке Грен живив усенький день. Тиміш Камінець і Гарт зі Старограду винесли голий труп, двічі хитнули туди-сюди і кинули у полум’я. Живі братчики поділили між собою його одяг, зброю, обладунки і решту майна. У замку Чорному Нічна Варта ховала своїх мертвих з належною шаною. Але тут був не замок Чорний. «І спалені кістки не повертаються до живих хижими упирями.»
— Сього братчика звали Баненом, — похмуро-врочисто мовив князь-воєвода Мормонт, коли язики полум’я охопили мерця. — Се був хоробрий вояк і добрий розвідник. До Варти наш брат прибув… звідкіля?
— Морем із Білої Гавані! — вигукнув хтось.
Мормонт кивнув.
— До Варти наш брат прибув із Білої Гавані. Ані разу він не осоромив свого обов’язку. Вірно тримався він обітниць, подолав далеку путь, люто бив ворогів. Ми не знатимемо іншого такого брата.
— І ось його варта добігла кінця, — проспівали чорні братчики.
— І ось його варта добігла кінця, — повторив Мормонт.
— Кінця! — заскреготів його крук. — Кінця!
Сема нудило, дим виїдав йому червоні напухлі очі. З погляду на вогонь йому раптом здалося, що Банен сів і стиснув кулаки, наче хотів дати відсіч зажерливим язикам полум’я, але за мить вихори диму сховали усе від очей. Та найгіршим виявився запах. Якби то був звичайний гидкий сморід, Сем би витримав, та охоплений вогнем братчик пахкотів так схоже на смажене порося, що йому аж слина в роті потекла. І саме від цього жахливого відчуття, щойно крук каркнув «Кінця!», він ринув за Крастерову хату, аби виблювати просто у рів.
Саме там його на колінах знайшов Скорботний Ед.
— Черв’яків на риболовлю шукаєш, Семику? Чи тобі зле?
— Зле, — слабенько вичавив із себе Сем, витираючи рота тилом долоні. — Той запах…
— Ніколи не думав, що Банен так гарно пахкотітиме. — Ед, як завше, бубонів могильно-похмурим голосом. — Ледве утримався, щоб не викраяти собі шматочок. Якби мав яблучну підливку, то й не утримався б. Найкраще свинина смакує з яблучною підливкою.