Ед розв’язав штани і витяг прутня.
— Ти краще не помирай, Семе, бо спокуса надто велика. Чей же з тебе шкварок натопиться більше, ніж із Банена. А я за шкварками аж шаленію. — Задзюрив жовтий гарячий струмінь, і Ед зітхнув утішено. — Ти чув, що ми рушаємо на світанку? Старий Ведмідь сказав: байдуже, хоч під сонцем, а хоч під снігом.
«Хоч під сонцем, а хоч під снігом, кажеш?» Сем занепокоєно зиркнув на небо.
— Під снігом?! — кавкнув він. — І що? Ми… їдемо? Усі?
— Авжеж не всі. Декому доведеться дибати пішки. — Ед струсив останні краплі. — Ось Дивен каже, що ми мусимо навчитися їздити на мертвих конях, як Інші. Каже, що заразом і хуражу менше піде, бо скільки там його з’їсть дохла коняка?
Ед зав’язав шворки на штанях.
— Хоча мені воно чогось не до смаку. Бо щойно старшина знайде, як змусити до праці мертву коняку, то наступними будемо ми, люди. А з моїм щастям найпершим буду я. «Еде» — скажуть мені, — «годі валятися, ліниве стерво. Тепер у нас смерть од служби не звільняє. Ставай на ноги, бери списа — сьогодні вночі якраз твоя варта.» Утім, не поспішатиму жалітися. Може, пощастить здохнути скоріше, ніж вони взнають спосіб.
«Може, ми усі здохнемо скоріше, ніж гадали» — подумав Сем, незграбно спинаючись на ноги.
Коли Крастер дізнався, що непрохані гості збираються їхати на світанку, то подобрішав — принаймні стільки, як дичак умів добрішати.
— Давно вже час, — казав він. — Вам тут не місце, скільки можна торочити. Але звичай добрий я знаю, буде вам наостанок бенкет. Ну не те щоб бенкет… але погодую. Дружини засмажать коней, яких ви порізали. А я знайду трохи пива та хліба.
Він вишкірився своєю брунатною посмішкою.
— Нема нічого ліпшого до пива, ніж конятина. Я про коней так кажу: не хочеш везти на спині — то годуй черево.
Його дружини та доньки витягли звідкілясь лави і довгі столи з колод, заходилися смажити та подавати. За винятком Йолі, Сем не міг розрізнити одну від іншої. Деякі були старі, інші молоді, а кілька — ще зовсім дівчиська. Та чимало з них були Крастерові одночасно і доньками, і дружинами, а тому мало вирізнялися між собою. Пораючись коло столів, вони тихими голосами перемовлялись одна до одної, але жодна не сказала ані слова до людей у чорному.
Крастер забрав собі єдине у хаті крісло і сидів у ньому, вбраний у кацавейку з кошлатої овечої шкури. Дебелі руки його вкривало біле волосся, на одному зап’ястку виднілося кручене золоте кільце. Князь-воєвода Мормонт сидів при чолі столу одесну господаря, а братчики скупчилися на лавах коліно до коліна; з тузінь лишилося надворі задля охорони брами і підтримання вогню.
Сем знайшов собі місце між Греном та Сиріткою Осом. В череві йому буркотіло. Засмажене до чорного кінське м’ясо капотіло жиром, коли Крастерові дружини повертали його на рожнах над вогнем у ямах, і від пахощів у роті збиралася слина. Тут-таки знову пригадався Банен, і Сем зрозумів, що коли спробує хоч шматочок, то негайно виблює. Як вони можуть їсти бахмутиків, що так вірно служили і подолали під ними такий далекий шлях? На щастя, Крастерові жінки принесли цибулі; Сем ухопив одну цибулину, вирізав почорнілий бік і поспіхом з’їв добру половину сирою. Подали на стіл і хліба, та лише дві паляниці. Коли Ульмер спитав ще, одна з жінок захитала головою. Саме тоді й почалася біда.
— Дві паляниці?! — пожалівся Кульгавий Карл з низу столу. — Та ти що, корово, зовсім здуріла? Хіба нам на всіх вистачить дві хлібини?
Князь-воєвода Мормонт кинув на нього важкий та холодний погляд.
— Бери, що дають, і дякуй за те. Може, хочеш давитися снігом посеред хурделиці?
— Скоро ми усі ним удавимося. — Гнів Старого Ведмедя анітрохи не злякав Кульгавого Карла. — А тим, що в себе ховає Крастер, я, пане воєводо, не вдавився б.
Крастер звузив очі.
— Я віддав вам, ґави, скільки зміг. Мені ще жінок годувати.
Підсайдачник наштрикнув на ножа шмат конятини.
— Отакої! То ти сам щойно зізнався, що маєш таємну комору. Бо як інакше пережити зиму?
— Я побожна людина… — почав був Крастер.
— Ти ниций жмикрут, — відповів Карл, — і безбожне брехло.
— Сало, — солодко примружившись, вимовив Гарт зі Старограду. — Востаннє, як ми тут були, я бачив свиней. Ручуся, у нього тут приховано вдосталь сала — і солоного, і копченого. Та й кілька добрячих окостів.
— Ковбаса, — підхопив Підсайдачник. — Є такі довгі чорні ковбаси, тверді, наче камінь. Лежать роками і не псуються. Б’юся об заклад, у нього десь у льосі таких із сотню висить.
— Пшоно! — додав Олло Безрукий. — Ячмінь, овес. У його коморах, мабуть, повно усякого зерна.