— А ти запитай цапа, Хорте, чи довго ми тут ховаємося. Запитай свого брата. Запитай князя-п’явку. Ми пустили кров їм усім!
— Ви — це тутешня наволоч? Смішно аж до усцячки. Ідіть свині пасти, войовники!
— Ми й пасли, коли мали свині, — мовив коротун, якого Ар’я не знала. — Хто був кожум’якою, хто співцем, хто каменярем. Перед тим, як прийшла війна.
— Ми виступили з Король-Берега присяжними слугами Зимосічі, Даррі та Чорночалу, підданими Зорника та Вильда. Серед нас були лицарі, зброєносці, списники. Шляхетні та посполиті, пов’язані разом лише спільною метою.
Голос лунав від людини, що сиділа серед коренів оберіг-дерева нагорі печери.
— Дванадцять десятків виступило у похід принести королівський правосуд твоєму братові. — Той, хто говорив, почав спускатися додолу коренями-сходами. — Дванадцять десятків хоробрих і чесних вояків, на чолі з йолопом у розцяцькованій зірками киреї.
Зблизька промовець скидався на городнє опудало. На ньому була злахмічена чорна кирея, поцяткована зірками, залізний панцир, побитий трохи не в сотні битв. Густі кущавини рудо-золотавого волосся ховали більшу частину обличчя і голови, за винятком лисої плями над лівим вухом, де йому провалили череп усередину.
— З нашого загону загинуло вже вісім з гаком десятків, але ті мечі, що випали з їхніх рук, підхопили інші.
Коли він досягнув підлоги, розбійники розступилися, даючи дорогу. Ар’я побачила, що в нього немає одного ока, плоть навколо очниці — пошматована й напухла, навколо шиї — якесь чорне коло.
— З людською поміччю ми б’ємося далі, як уміємо — за Роберта і державу.
— Роберта?! — проскреготів Сандор Клеган з недовірою в голосі.
— Нас вислав у похід Нед Старк, — відповів Джак-Щасливець у шоломі-горщику, — та наказував він, сидячи на Залізному Престолі. Ми виконуємо волю корони і служимо королю Роберту.
— Роберт зараз королює над могильними червами. То це тому ви сидите під землею — тута в вас тепер королівський двір?
— Король помер, — визнав схожий на опудало лицар, — але ми й досі королівські слуги. Щоправда, королівську корогву ми втратили при Мартоплясовому Броді, де нас запопали гицлі твого брата.
Він торкнувся кулаком грудей і проказав:
— Роберта вбито, але держава живе. Поки живемо ми — її захисники.
— Та невже? — пирхнув Хорт. — Що тобі до тієї держави, Дондаріоне? Вона тобі мамця, чи може, любка-голубка?
«Дондаріоне?!» Але ж Берік Дондаріон колись був гарний на вроду, в нього навіть закохалася Сансина подружка Джейна. Та зараз навіть така сліпа курка, як Джейна Пул, не назвала б його вродливим. Ар’я придивилася ретельніше і вгледіла рештки розгалузистої блискавки на потрісканій поливі панцира.
— Скеля, кущик та канава — то й уся твоя держава, — кепкував тим часом Хорт. — Хіба скелю варто захищати? Робертові до скель було байдуже. Якщо він не міг щось уграти, уполювати чи випити, воно його не цікавило. Так само він начхав би й на вас. Велике діло — ще одні хвацькі компанійці!
Печерою пролетів спалах гніву.
— Ще раз назвеш нас тим іменем, собако — проковтнеш власного язика! — Лим витяг із піхов меча.
Хорт зиркнув на його клинка зневажливо.
— Оце так звитяжець — із голим мечем на зв’язаного бранця! А ти мене розв’яжи — тоді й подивимося, хто тут хоробрий.
Він кинув погляд за спину на Скаженого Мисливця.
— Може, ти? Чи ти лишив усю хоробрість на псярні?
— Ще дещицю маю. А тебе мав би лишити у воронячій клітці. — Мисливець витяг ножа. — Може, досі не пізно.
Хорт зареготав йому просто в обличчя.
— Ми всі тут браття, — оголосив Торос Мирійський. — Святі брати, присяжні воїни держави, слуги Господу нашому так само, як один одному.
— Безкороговне братство. — Том Семиструнний смикнув струну цимбал. — Лицарі печерного пагорба.
— Лицарі?! — Клеган вимовив це слово, наче брудну лайку. — Нехай Дондаріон — лицар. Та з вашого кубла злодюг і збіглих з війська боягузів такі ж лицарі, як із купи мого гівна.
— Кожен лицар може висвятити іншого, — мовило опудало, що колись було Беріком Дондаріоном. — Кожен із тих, кого ти бачиш, відчув дотик меча на плечі. Ми всіма забуті, та самі свого обов’язку не забули.
— Відпустіть на волю, і я теж про вас забуду, — скреготнув Клеган. — Та якщо намірилися убивати, то беріться вже до справи. Забрали меча, забрали коня, золото — забирайте і життя. Аби збавили од вашого побожного бекання.
— Жити тобі вже недовго, собако, — пообіцяв Торос, — але ми тебе не вб’ємо, а стратимо за вироком правого суду.
— Еге ж, — додав Скажений Мисливець, — ти й не заслужив такої милості за скоєне твоїми друзяками. У Стригалях і Мартоплясовому Броді такі, як ти, ґвалтували дівчаток шести-семи років, а немовлят відривали від цицьки і рубали навпіл на очах матерів. А ще кличете себе левами! Та жоден звір на таке не здатен!