— Щит горить, — стиха мовив Гендрі, та Ар’я вже і сама побачила. Полум’я розтеклося потрісканою жовтою фарбою і потопило усіх трьох чорних собак. Тим часом Сандор Клеган знову випростався і зіп’явся на ноги, шалено опираючись. Та коли князь Берік відступив на крок, Хорт нарешті зрозумів, що ревливе полум’я коло обличчя — то його власний щит. Скрикнувши з жаху та відрази, він люто рубонув по вже посіченій дубовій дошці. Щит репнув, від нього відлетів палаючий шматок, але решта лишилася на руці. Зусилля, що Хорт доклав, аби звільнитися, лише роздмухали вогонь. Запалав рукав, тоді уся лівиця аж до плеча.
— Добий його! — закликав Зеленоборід князя Беріка.
Решта загукала у лад один одному:
— Винен! Винен!
З ними разом репетувала і Ар’я:
— Винен! Винен! Убити його!
Гладенько, мов по літньому шовку, Берік ковзнув ближче, аби покласти край зусиллям супротивника. Хорт пронизливо скрикнув, здійняв меча обіруч і з усієї сили вдарив згори донизу. Князь Берік мав досить часу, щоб підставити власного клинка, і не барився, але…
— Ні-і-і-і! — заверещала Ар’я.
…але вогняний меч луснув навпіл, холодна криця Хорта уп’ялася між плечем та шиєю князя Беріка і розвалила плоть надвоє аж до ключиці. Гарячим темним струменем ринула кров.
Сандор Клеган сахнувся назад, усе ще палаючи вогнем. Рештки щита він здер з руки та відкинув убік, гучно лаючись, а тоді покотився землею — збити з себе полум’я.
Князь Берік повільно впав на коліна, мовби помолитися, та коли розтулив рота, з нього линула кров, а не молитва. Меч Хорта стирчав у ньому, коли він падав долілиць, і земля у печері випила його кров. Під печерним пагорбом запанувала тиша — ніхто не видав ані звуку, чувся лише тихий тріск вогню та скигління Хорта, що намагався підвестися. У Ар’ї в голові крутилася думка про Мику і всі ті дурні молитви, якими вона прохала про смерть Хорта. «Якщо боги існують, чому князь Берік не переміг?» Адже вона знала про вину Хорта, знала напевне.
— Гей, ви! — заскреготів Сандор Клеган, притискаючи руку до грудей. — Мене осмалено! Допоможіть! Порятуйте хто-небудь! На поміч!
Він плакав, пускаючи сльози.
— Благаю, допоможіть…
Ар’я вирячила очі, не вірячи собі. «Та він рюмсає, мов дитина!»
— Мелі, доглянь його опіки, — мовив Торос. — Лиме, Джаку, допоможіть з князем Беріком. Неде, тобі теж варто піти.
Червоний жрець викрутив Хортового меча з тіла загиблого князя і встромив вістря у просяклу кров’ю землю. Лим ухопив Дондаріона дужими руками під пахви, а Джак узявся за ноги. Удвох вони потягли його навколо вогнища у пітьму одного з підземних ходів. Торос та малий Нед рушили слідом.
Скажений Мисливець плюнув на підлогу.
— А я кажу — відвезімо його назад до Камінного Септу і запхаймо у воронячу клітку!
— Так! — гукнула Ар’я. — Він убив Мику! Це правда!
— Оце сердита білка, — пробурмотів Зеленоборід.
Гарвін зітхнув і мовив:
— Ра-Гльор проголосив його невинним.
— Яке ще Рагло?! — Ар’я не змогла навіть вимовити ім’я їхнього бога.
— Господь Світла. Торос навчив нас, що…
Та Ар’ї було байдуже, чого їх там навчив Торос. Вона смикнула кинджала з піхов при поясі Зеленоборода і кинулася геть від нього, не дозволяючи себе упіймати. Гендрі теж спробував був її ухопити, та йому завжди бракувало спритності з нею змагатися.
Том Семиструнний з якоюсь жінкою саме допомагав Хортові стати на ноги. Ар’я кинула погляд на його руку, і їй аж мову перехопило. Під ременем щита на руці лишилася смуга рожевої шкіри, але вище і нижче плоть потріскалася, зачервонілася і спливала кров’ю від ліктя до зап’ястка. Коли її очі зустріли погляд Клегана, той гірко скривився і запитав:
— Аж отак не терпиться мене вбити? То вбий, дівчисько-вовчисько. Пхни мене ножем. Смерть від ножа чистіша, ніж смерть від вогню.
Клеган спробував стояти сам, але від найменшого руху шматки смаленої плоті лупилися йому з руки. Коліна його підігнулися, і він би впав, якби Том не упіймав його за здорову руку.
«Тепер ще й рука» — подумала Ар’я, — «наче мало було обличчя». Але ж то був Хорт… він заслужив горіти у найгарячішому пеклі. Ніж важко висів у руці; вона вхопила його міцніше і наготувалася.