Ззовні цюпи з’явився Пиріг з кільцем ключів у руці. Одразу за ним увійшли пан Аксель Флорент і четверо стражників. Усі стали під смолоскипом і почекали, поки Пиріг знайде потрібного ключа.
— Акселю! — покликав князь Алестер. — Заради богів ласкавих! Хто посилав по мене: король чи королева?
— По тебе, зраднику, ніхто не посилав, — відповів пан Аксель.
Князь Алестер зіщулився так, наче отримав ляпаса.
— Ні, я не скоїв зради, присягаюся! Чому ти мене не слухаєш? Якби ж їхня милість дозволили усе пояснити…
Пиріг устромив великого залізного ключа у замок, крутнув, відчинив ґратчасті двері. Заіржавілі завіси зарипіли, неначе обурюючись.
— Ви, — мовив ключник до Давоса. — Ходімо.
— Куди? — Давос зиркнув на пана Акселя. — Скажіть мені правду, пане: ви хочете мене спалити?
— По вас послали. Ходити можете?
— Ходити можу.
Давос ступив крізь двері. Князь Алестер скрикнув відчайдушно, коли Пиріг знову зачиняв ґрати.
— Прибери смолоскипа, — наказав пан Аксель наглядачеві. — Лиши зрадника у темряві.
— Ні! — заблагав його брат. — Акселю, май ласку, не прибирай світло… божечки, помилуйте…
— Які ще «божечки»? Наш єдиний бог — Ра-Гльор. А крім нього, є тільки Інший.
Пан Аксель рвучко змахнув рукою, один зі стражників вийняв смолоскипа з держака і пішов попереду до сходів.
— Ви ведете мене до Мелісандри? — спитав Давос.
— Вона там буде, — відповів пан Аксель. — Вона ніколи не віддаляється від короля. Але питали про вас їхня милість власною особою.
Давос мимоволі сягнув рукою до грудей, де колись висіло його щастя у шкіряній торбинці на ремінці. «Нема вже того щастя» — згадав він, — «і кінців пальців теж нема». Та все ж у руках збереглося ще досить сили, щоб ухопити жінку за горло — а надто за таке тендітне, як у неї.
Вони рушили вгору, гвинтовими сходами, один за одним. Стіни навколо були складені з грубого темного каменю, прохолодного на дотик. Попереду рухався вогник смолоскипа; поруч із людьми стінами бігли їхні тіні. На третьому оберті вони проминули залізну браму, що відчинялася у чорноту, і ще одну на п’ятому. Давос здогадався, що поверхня землі вже близько — може, навіть під ними. Наступні двері виявилися дерев’яними, але вервечка рушила далі. Тут стіни вже подекуди мали стрілецькі бійниці, та крізь їхню товщу всередину не потрапляв жоден промінь сонця — надворі стояла ніч.
Коли пан Аксель нарешті відчинив важкі двері й запросив Давоса назовні, йому вже скніли ноги від довгого підйому. За дверми дугою вигинався високий кам’яний міст; він вів крізь порожнечу до товстої вежі замку під назвою Тулумбас. Крізь арки, що тримали дах, дмухав невтомний морський вітер; минаючи моста, Давос відчув запах та смак солі. Він глибоко вдихнув, наповнюючи легені холодним чистим повітрям, і подумки помолився: «Вітре та водо, даруй мені сили». У дворищі внизу палала велетенська ніч-ватра, щоб берегти людей від нічних жахіть; навколо стояли і співали королевині люди, славлячи свого нового червоного бога.
Посередині мосту пан Аксель раптом зупинився, різко махнув рукою, і його стражники відійшли, щоб не чути.
— Якби я міг обирати, то спалив би тебе разом із моїм братом Алестером, — мовив він до Давоса. — Ви обоє — зрадники.
— Порожні слова, пане. Я б ніколи не зрадив короля Станіса. І ніколи не зраджував.
— Зрадив. І охоче. Я все бачу на твоєму обличчі. А ще я бачив це у полум’ї. Ра-Гльор благословив мене хистом. Він показує мені майбутнє у вогні. Так само, як пані Мелісандрі. Станіс Баратеон сидітиме на Залізному Престолі. Я це бачив. І я знаю, що потрібно робити. Його милість має поставити мене Правицею замість мого брата-зрадника. Ти йому скажеш саме так.
«Та невже?» — подумав Давос і не відповів нічого.
— Королева схвалює моє призначення і хоче, щоб воно сталося якнайскоріше, — вів далі пан Аксель. — Навіть твій старий приятель з Лису, той пірат Саан — навіть він визнає його слушність. Ми разом із ним дещо маємо на думці. Та його милість не хоче діяти. Поразка точить його зсередини, мов чорний хробак. Усі ми — ті, хто любить короля — мусимо показати йому, що робити. Якщо ти, пачкарю, справді такий вірний його справі, то приєднай свій голос до наших. Скажи йому, що кращого за мене Правиці годі шукати. Скажи йому, і коли ми вирушимо в похід, ти матимеш нового корабля.
«Нового корабля, кажеш.» Давос уважно роздивився обличчя свого сторожа. Пан Аксель мав великі флорентівські вуха, дуже схожі на вуха королеви. З них, а також із ніздрів росло грубе цупке волосся; таке саме розкидане було у пасмах та латках його подвійним підборіддям. Носа пан Аксель мав подібного до бульби, лобика маленького, навислого над близько посадженими очицями, що дивилися ворожо і сердито. «Цей скоріше кине мене у вогонь, ніж пустить у море. Якби ж знати, чи варто погоджуватися…»