Він легенько пробіг пальцями по столі, по численних шарах гладкого і твердого покосту, темного від років.
— Я є королем. «Хочу — не хочу» тут ні до чого. Я маю обов’язок перед дочкою. Перед державою. Навіть перед Робертом. Він не надто мене любив, я знаю, але був мені братом. Ланістериха наставила йому роги і пошила у такі дурні, що хоч блазнем одягай. Мабуть, вона ж його і вбила, як убила Джона Арина та Неда Старка. Такі злочини караються судом. Кара почнеться з Серсеї та її гидких вилупків, але ними не скінчиться. Я маю намір вичистити той двір до голої землі. Як мав би вичистити Роберт після Тризубу. Колись пан Барістан сказав мені, що гниття за правління Аериса почалося з Вариса. Того євнуха не треба було пробачати. Так само, як і Крулеріза. Щонайменше Роберт мав би здерти з Хайме біле корзно і відіслати його на Стіну, як наполягав князь Старк. А Роберт послухав Джона Арина. Мене ніхто не питав, бо я тоді сидів у облозі в Штормоламі.
Станіс рвучко обернувся і кинув на Давоса гострий важкий погляд.
— Ану кажи правду: навіщо ти хотів убити пані Мелісандру?
«Виходить, він знає.» Давос не міг йому брехати.
— Четверо з моїх синів згоріли на Чорноводі. Вона віддала їх вогню.
— Дарма ти так кажеш. Ті вогні запалила не вона. Проклинай Біса, проклинай вогнечарників, проклинай того дурного Флорента, який завів мої кораблі у пащу погибелі. Зрештою, проклинай мою впертість і пиху за те, що я відіслав її тоді, коли потребував найбільше. Але не Мелісандру. Вона завжди служила мені вірно та віддано.
— Вірно та віддано вам служив маестер Кресен. А вона його вбила, як потім — пана Корнія Пенроза і вашого брата Ренлі.
— Ось тепер ти верзеш дурниці, — зморщив носа король. — Вона лише бачила смерть Ренлі у полум’ї, та сама брала участь не більшу, ніж я. Жриця тієї ночі була зі мною — спитай свого Девана, він тобі скаже. Спитай, якщо не віриш мені. Вона б радо подарувала Ренлі життя, якби могла. Саме вона, Мелісандра, наполягла, щоб я з ним зустрівся і дав останню можливість припинити зраду. Саме вона, Мелісандра, прохала мене послати по тебе, коли пан Аксель закликав віддати тебе Ра-Гльорові.
Станіс слабенько усміхнувся.
— Тебе це дивує?
— Так. Вона ж знає, що я не друг ані їй, ані її червоному богові.
— Зате ти друг мені. Це вона теж знає. — Він майнув Давосові підійти ближче. — Малий хворіє. Маестер Пилос ставить йому п’явок.
— Малий? — Давосові думки негайно полинули до його сина Девана, королівського зброєносця. — Мій син, пане королю?
— Деван? Хороший хлопчина. Має в собі чимало від тебе. Ні, хворіє не він, а Робертів байстрюк — той, якого ми забрали зі Штормоламу.
«Едрік Шторм.»
— Я балакав з ним у Аегоновому саду.
— Саме так, як вона бажала. Саме так, як вона бачила. — Станіс зітхнув. — Він тебе причарував, чи не так? Він має такий хист — отримав від батька через кров. Він знає, що є сином короля, та інколи забуває, не без власної волі, що уродився байстрюком. І обожнює Роберта, як обожнював його Ренлі, коли був малий. Мій ясновельможний брат грався у щедрого і турботливого батька, коли відвідував Штормолам. Надсилав подарунки… мечі та коней, розкішні хутряні кунтуші та делії. Насправді, звісно, те все надсилав євнух. Малий писав до Червоного Дитинця вдячні листи, а Роберт реготав і питав Вариса: «ану цікаво, що я йому подарував цьогоріч?». Утім, Ренлі був не ліпший. Він віддав виховання хлопчика маестрам і каштелянам, які усі до одного впали перед його чарами. Пенроз обрав померти, але не віддати малого, коли я його вимагав.
Король заскреготів зубами.
— За те я й досі на нього гніваюся! Як він смів думати, що я скривджу малого? Я ж обрав Роберта, хіба ні? Коли настав той тяжкий день, я обрав рідну кров, а не присягу та честь!
«Він жодного разу не сказав ім’я хлопчика.» Давоса охопило занепокоєння.
— Сподіваюся, юний Едрік скоро видужає.
Станіс недбало відмахнувся від його турботи.
— То лише застуда, нема про що казати. Ну кашляє, ну дрижаки хапає. Скоро маестер Пилос поставить його на ноги. Ти мусиш розуміти: сам по собі малий нічого не вартий, але у його жилах тече кров мого брата. Вона каже, що у королівській крові є неабияка сила.
Давос не мусив питати, хто така «вона».
Станіс торкнувся Мальованого Столу.
— Поглянь-но сюди, цибульний лицарю. Це моя держава за всіма правами. Мій Вестерос.
Він майнув рукою над столом.
— Балачки, що Семицарство складається з семи королівств — то порожня дурня. Аегон побачив це ще три століття тому, коли стояв там, де зараз стоїмо ми. Цього стола змалювали за його наказом. Зобразили річки та затоки, гори та хребти, замки та міста, ярмаркові містечка, озера, ліси та болота… але жодного кордону. Бо кордонів тут не має бути. А має бути одна держава під рукою одного короля.