— Червона курка жере змію. Чи щось таке.
— Гаргалени з Солемор’я. То василіск. Пане. Перепрошую. Не курка. Черлений, чорна змія у дзьобі.
— Чудово! — вигукнув Тиріон. — І ще один, хлопче.
Брон понишпорив очима по шерегах дедалі ближчих дорнійців.
— Останній знак — золоте пір’я на зелених клітинах.
— То перо для письма, пане. Джордейни з Тору.
Тиріон зареготав.
— Дев’ять, усі до останнього! Я й сам би краще не назвав.
Тут він, щоправда, трохи прибрехав, але лише для того, щоб додати малому крихту певності.
«Схоже, Мартел обрав собі у дорогу вельми зацне товариство.» Жоден із названих Подом домів не був ані малим, ані збіднілим, ані незначним. Королівським гостинцем їхали дев’ятеро з найвельможніших панів Дорну або їхні спадкоємці. Чомусь Тиріонові здавалося, що вони подолали далекий шлях не заради ведмедя-танцюриста. Ні, це послання. «І хай мене Інші вхоплять, якщо воно мені до вподоби.» Тиріон спитав себе, чи правильно вчинив, відіславши Мирцелу морем до Сонцеспису.
— Мосьпане, — звернувся до нього Подрік, трохи знітившись, — ношів немає.
Тиріон хутко обернувся і побачив, що малий має рацію.
— Доран Мартел завжди подорожує ношами, — додав хлопець. — Різьбленими ношами з шовковими запонами. Там ще сонця вигаптувані.
Тиріон знав про ноші великого князя Дорана: володареві Дорну минуло п’ятдесят із гаком років, і йому дошкуляла подагра. «Може, хотів швидше дістатися місця» — заспокоїв він себе. — «Може, боявся, що ноші спокушатимуть розбійників або застрягнуть десь у високих пересувах Кістяного Шляху. Може, хвороба трохи попустила.»
Звідки ж тоді це гидке передчуття? Йому вже несила було сидіти і вгадувати, що чекає попереду.
— Вище корогви! — гарикнув він. — Їдемо назустріч!
І рішуче вдарив коня острогами. За ним рушили Брон та Под, кожен зі свого боку. Побачивши їхнє наближення, дорнійці пустили чвалом власних коней; прапори замайоріли вітром. На візерунчастих сідлах висіли улюблені поміж дорнійців круглі металеві щити; дехто віз жмути коротких метальних дротків або подвійного вигину луки, якими воїни Дорну майстерно били з коней.
Перший король Даерон писав, що існує три різновиди дорнійців: солоні дорнійці, що мешкають уздовж морського узбережжя, піщані дорнійці з пустель та довгих річкових долин, і кам’яні дорнійці, що будують собі замки та городці у проходах і на висотах Червоних Гір. Солоні дорнійці мали у собі найбільше ройнарської крові, кам’яні — найменше.
У Дорановому почті, схоже, вдосталь було усіх трьох різновидів. Солоні мали струнку поставу, смагляву та гладку оливкову шкіру, довге чорне волосся, що летіло гривами за вітром. Піщані дорнійці шкірою були ще темніші — наче спечені до бурої кірки гарячим дорнійським сонцем. Ці намотували на шоломи довгі яскраві шалики, щоб уберегтися від пекельних сонячних ударів. Кам’яні дорнійці були найдебеліші та найсвітліші — сини андалів і першолюдей, волоссям брунатні або біляві, з веснянкуватими чи підпаленими сонцем обличчями, які ніяк не хотіли темніти дочорна.
Вельможні дорнійські пани вбралися у просторі шовкові халати з прикрашеними коштовним камінням чересами та довгими розмаяними рукавами. Обладунки їхні були густо вкриті поливою, викладені налощеною міддю, яскравим сріблом, м’яким червоним золотом. Коні під ними були гніді, золоті, а кількоро — білі, як сніг; усі стрункі та легконогі, довгошиї, з вузькими, вишуканої вроди головами. Уславлені у казках та піснях піщані коні Дорну важили менше, ніж лицарські огирі, не могли нести на собі стільки заліза, та люди переказували, що вони вміють бігти день і другий, не відчуваючи втоми.
Дорнійський ватажок сидів на огирі чорному, як гріх, з вогненною гривою та хвостом. У сідлі він тримався так, наче у ньому народився, а з себе був високий, стрункий, вишукано зграбний та спритний. З плечей у нього стриміло корзно блідо-червоного шовку; на сорочці нашиті були накладені один на одний рядки круглих мідних блях, що сяяли, наче тисяча яскравих, щойно карбованих шелягів. Високий визолочений шолом ніс на чолі мідне сонце; закинутий за плече круглий вилощений щит зображував сонце та списа дому Мартел.
«Мартелівське сонце, але десятьма роками молодше, ніж ми сподівалися» — подумав Тиріон, натягуючи повід, — «занадто міцне здоров’ям і аж надто люте до ворогів». Тепер він знав, чого йому чекати. «Скільки дорнійців потрібно, щоб почати війну?» — запитав він сам себе і сам собі відповів: — «Лише один». Але не мав іншого вибору, крім посміхнутися привітно до гостей:
— Вітаю шановне панство! Ми отримали звістку про ваше наближення. Його милість король Джофрі доручив мені виїхати вам назустріч від імені корони. Мій вельможний батько, Правиця Короля, також надсилають свої вітання.