— Я намагався йому пояснити, та він уперто не хоче вчитися. — Тиріон зітхнув. — Але продовжуйте, благаю. Страх як полюбляю гарні оповідки. Ладен хвостом ходити за кожним вправним брехуном.
— Хвостом, кажете? Не дивно — про вас тоді саме казали, що ви маєте хвоста, цупкого та крученого, точнісінько як у поросяти. А голову — велетенську, розповідали нам, трохи не вдвічі більшу за тіло. Щодо самого тіла, то подейкували, що його вкриває чорне рясне хутро, на обличчі росте борода і витріщається лихе око, а з рук витикаються лев’ячі пазурі. Зуби у вас, мовляв, такі довгі, що ви й рота не можете стулити, а між ніг — одразу і дівчачі, й хлопчачі причиндали.
— Якби люди вміли гойдати самі себе, у світі жилося б веселіше, хіба ви не згодні? Та й міцні зуби з гострими пазурями стали б мені у пригоді. Але я починаю розуміти, на що ви скаржитеся.
Брон реготнув, але Оберин лише посміхнувся.
— Ми б могли вас і зовсім не побачити, якби не ваша люба сестра. Вас ніколи не виносили ані до столу, ані до палат, хоча вночі у глибинах Скелі ми часто чули вереск немовляти. Голос ви мали неабиякий, кажу вам — на такий щастить не кожній почварі. Ви ладні були верещати годинами, і ніщо не могло вас угамувати, крім жіночої цицьки.
— Мушу зізнатися, тут я мало змінився.
Цього разу князь Оберин таки зареготав.
— Ми з вами маємо схожі смаки. Якось князь Гаргален сказав мені, що сподівається померти з мечем у руці. А я відповів, що в своїй охочіше тримав би жіночу цицьку.
Тиріон мимоволі вишкірився.
— То ви казали щось про мою сестру?
— Серсея пообіцяла Елії, що покаже вас. Лишався день до нашого відплиття, наша матінка і ваш батько усамітнилися, а вона з Хайме повела нас із Елією до вашої світлички. Ваша мамка-годувальниця намагалася нас не пустити, але ваша сестра непокори не терпіла. «Він мій!» — оголосила вона, — «а ти йому — лише молочна корова! Не смій перечити і сиди тихо, бо пан батько виріжуть тобі язика. Корові язик ні до чого, аби мала вим’я!»
— Її милість змалку вміла навертати до себе людей, — зазначив Тиріон. Його дуже здивувало, що сестра оголосила його своїм — хай що це означало. — Але ніде правди діти: відтоді вона вже ніколи не кидалася так палко оголошувати мене своїм.
— Серсея навіть розгорнула ваші пелюшки, щоб ми краще бачили, — продовжив дорнійський князь. — Ви справді мали досить лихе око і якусь чорну порость на черепі. Ну може, ще голова була трохи більша, ніж зазвичай… але ані хвоста, ані бороди, ані зубів, ані пазурів, і між ніг лише маленька рожева цюцюрка. Ми стільки наслухалися чарівних пліток про зловісне прокляття князя Тайвина… а воно виявилося бридким червоним немовлям із миршавими покривленими ніжками. Елія навіть трошки потуркотіла над вами, як зазвичай роблять дівчата над немовлятами. Певен, ви таке чули — вони так само туркочуть над маленькими кошенятами та грайливими цуциками. Мені здалося, що Елія сама хотіла побавити вас на руках, зовсім не зважаючи на вашу потворність. Коли я зауважив, що бачу перед собою не таке вже й жахливе чудовисько, ваша сестра визвірилася: «Він убив мою матір!» і скрутила вашу цюцюрку так, що я злякався, чи не відірве зовсім. Ви заверещали, але Серсея не відпускала, доки ваш брат Хайме не мовив: «Ану пусти, йому ж боляче!». На те вона відповіла: «Байдуже. Усі кажуть, що він скоро помре. Мав би вже померти, та чогось зажився.»
Сонце яскраво сяяло у небі, день був напрочуд теплий як для осінньої пори, але Тиріон Ланістер, почувши ці слова, аж закрижанів. «Люба сестричка.» Він почухав рубець носа і подарував дорнійцеві найпронизливіший погляд свого лихого ока. «Навіщо він це розповідає? Випробовує? Чи наслідує Серсею: крутить мені цюцюрку, щоб примусити верещати?»
— Не забудьте розповісти моєму батькові. Це його розважить не гірше, ніж мене. Особливо про хвіст. Він у мене насправді був, але батько відрізав.
Князь Оберин видав коротенький смішок.
— А ви стали цікавіші, відколи я бачив вас востаннє.
— Можливо. Хотів, щоправда, стати вищим. Та вже як вийшло.
— До речі про цікавинки: я чув одну від управителя князя Пряжника. Він розказує, що ви обклали податком найпотаємніші жіночі гаманці.
— То податок на послуги повій, — відповів Тиріон, роздратований згадкою. «Клятий батечко намудрував, хай йому грець.» — Один мідний шеляг за кожне, гм… злягання. Правиця Короля знамірився таким чином заохотити добропорядність у місті.
«І заразом зібрати грошей на весілля Джофрі.» Міщани, певна річ, винуватили не кого іншого, як Тиріона — коронного підскарбія. Брон казав, що новий податок уже називають «карликів шеляг». Якщо вірити сердюкові, у всіх бурдеях та шинках можна почути наспів: «Ноги ширше розкидай, шаг Півпану віддавай!».