Выбрать главу

Ар’я не знала, скільки викупу за неї може дати Робб. Адже тепер він був король, а не той юнак, якого вона лишила у Зимосічі зі снігом, що танув у волоссі. Якби він знав про все, що вона скоїла: про стайниченка, про стражника у Гаренголі…

— А раптом мій брат не схоче мене викупити?

— Чому ти так гадаєш? — запитав князь Берік.

— Ну… — пробурмотіла Ар’я, — в мене волосся стирчить абияк, нігті брудні, ноги зашкарубли…

Та мабуть, Роббові до того байдуже, а от матінці… Пані Кетлін завжди хотіла, щоб її молодша донька була схожа на Сансу — співала, танцювала, шила, знала чемне поводження. Від однієї згадки Ар’ї закортіло пригладити волосся хоч пальцями. Та воно усе збилося у ковтуни, і їй вдалося хіба що вирвати кілька пасем.

— Я зіпсувала сукню, яку дала мені пані Рідколіс, а зашити не вміла, бо руки з дупи виросли. — Вона вкусила губу і похапливо виправилася. — Тобто, я не навчена шити, як личить шляхетній панні. Септа Мордана колись казала, що я маю руки коваля.

Гендрі трохи не впав зі сміху.

— Оті малесенькі м’якесенькі лапки?! — вигукнув він. — Та ти ними й молота не піднімеш!

— Підніму, якщо схочу! — визвірилася вона на нього.

Торос реготнув, почувши їхню сварку.

— Твій брат заплатить, дитино. Про це не бійся.

— Гаразд, але раптом не заплатить? — наполягала Ар’я.

Князь Берік зітхнув.

— Тоді відішлю тебе на якийсь час до пані Рідколіс. Чи може, до свого власного замку Чорночал. Та в тому не буде потреби, цього я певний. Повернути тобі батька я не маю сили — так само, як Торос — але обіцяю безпечно повернути до материних рук.

— Ви присягаєтеся? — запитала вона його. Йорен колись теж обіцяв відвезти її додому, а сам загинув, не справдивши обіцянки.

— Словом лицарським і честю, — урочисто відказав князь-блискавка.

Коли до броварні повернувся Лим, уже задощило. Він бурмотів щось лайливе, поки знімав свого жовтого сіряка, з якого натікала на підлогу калюжа води. Анжей та Джак-Щасливець сиділи коло дверей і кидали кості, та яку б гру не вигадали, Джаку-Щасливцю не щастило у жодній. Том Семиструнний поміняв струну на цимбалах і втяв «Материні сльози», «Змокла Вілума жона», «Ой поїхав наш панич та й під дощиком у ніч», а потім — «Рине дощ у Кастамирі».

На престолі вранці рано Князь до князя промовляє: «Не скорюсь тобі я, пане, Лев хай лева не лякає.
Кіт черлений, кіт у златі — Кожен гострі кігті має. Пазур на черленій лапі Чей не гірше убиває.»
Так казав він вражій силі, Певний моці свого дому. …Рине дощ у Кастамирі, Та не чуть його нікому.

Зрештою в Тома скінчилися дощові пісні, й він відклав свої цимбали убік. Тепер у нічній тиші чувся лише стукіт дощу на черепичному даху броварні. Гра у кості скінчилася; Ар’я стояла по черзі на кожній нозі, дослухаючись до скарг Меріта про те, що його кінь загубив підкову.

— Можу підкувати, — раптом мовив Гендрі. — Я був лише підмайстром, та хазяїн казав, що в мене руки створені бити по залізу. Вмію кувати коней, латати дірки у кольчугах, відбивати ум’ятини в панцирах. Меча, мабуть, теж скую.

— Це ти до чого, хлопче? — запитав Гарвін.

— Хочу бути при вас ковалем. — Гендрі став на коліно перед князем Беріком. — Візьміть до себе, мосьпане. Я стану в пригоді. Я робив усяке приладдя, ножі, а якось скував непоганого шолома. Його вкрав злодюга з загону Гори, коли нас упіймали.

Ар’я вкусила губу. «Тепер і він хоче мене покинути.»

— Краще йди служити князеві Таллі у Водоплині, — відповів князь Берік. — Я тобі за роботу навіть платити не маю чим.

— А ніхто ніколи й не платив. Мені аби кузню, харч і де ночувати — нічого більше не треба, мосьпане.

— Коваль завжди й усюди знайде собі заробіток. Не кажу вже про майстерного зброяра. Навіщо тобі лишатися з нами?

Ар’я бачила, як Гендрі скривив свою тупу мармизу, намагаючись думати.

— У печерному пагорбі ви казали, що ви усі — поміж себе браття і вірні слуги королю Роберту. Мені таке сподобалося. І як ви судили Хорта чесним судом — теж. Князь Болтон — той просто вішає людей чи голови стинає. Так само, як князь Тайвин чи пан Аморі. Краще я куватиму залізо для вас, ніж для таких, як вони.

— В нас є чимало дірявих кольчуг, мосьпане, — нагадав Джак князеві Беріку. — Ми ж їх познімали з мертвих. Де смерть увійшла, там і дірки.

— Ти, хлопче, мабуть, не сповна розуму, — зауважив Лим. — Та ми ж розбійники! Безрідні хами, майже усі до одного, не рахуючи хіба його вельможності князя. І не гадай, що ми тут живемо-не тужимо, як у дурних Томових піснях. Не світить тобі ані поцілунок принцеси, ані герць на турнірі у вкраденому риштунку. А світить зашморг на шиї чи паля над чиєюсь брамою.