За кілька годин по тому дощ припинився. Джон побачив навколо море високої чорної трави. Глибоко у правому стегні смикався тупий біль. Зиркнувши униз, він здивувався, коли побачив стрілу, що стирчала ззаду в стегні. «Коли це сталося?» Джон ухопився за стрижень і смикнув, та площик глибоко засів у м’ясі — біль аж засліпив і трохи не позбавив тями. Джон спробував згадати, що за божевілля сталося у корчмі, але зумів викликати у пам’яті лише звіра — кощавого, сірого, страхолюдного. Завеликого для звичайного вовка. «То напевне був лютововк. Ніяк інакше.» Джон ніколи не бачив, щоб тварина рухалася так швидко та спритно. «Наче сірий вітер… невже Робб повернувся на північ?»
Джон струснув головою. Відповідей він не мав, думати було важко… про вовка, про старого, про Ігритту, бодай про щось. Не надто зграбно він зліз зі спини кобили; нога негайно підломилася, і Джон ледве устиг проковтнути крик болю. «Зараз буде мука.» Він мусив вийняти стрілу — не чекати ж на диво. Джон стиснув руку навколо пір’я, глибоко вдихнув, штовхнув стрілу вперед, застогнав і залаявся. Боліло так, що довелося зупинитися. «Спливаю кров’ю, наче свиня від руки колія» — подумав він. — «Та що поробиш, коли стріла у нозі.» Він скривився, спробував знову… і скоро спинився, хапаючи дрижаки. «Треба пробувати ще.» Цього разу він таки закричав, та коли скінчив, площик стріли виткнувся спереду стегна. Джон відсунув скривавлені штани, щоб не заважали хапатися, стиснув щелепи, набурмосився і повільно витягнув стрижень стріли крізь м’ясо, не розуміючи, як зумів не зомліти.
Потім він лежав на землі, стискаючи свою здобич і потроху спливаючи кров’ю, надто слабкий, аби ворухнутися. Та скоро зрозумів, що як не примусить себе рухатися, то стече на смерть, і поповз до мілкого потічка, де пила його кобила. Там Джон вимив стегно у холодній воді та міцно зав’язав смужкою, відірваною від кобеняка. Стрілу він теж вимив і покрутив у руках. Це сіре пір’я чи біле? Ігритта споряджувала свої стріли світло-сірим гусячим пір’ям. «Чи то не вона випустила по мені стрілу, коли я тікав?» Джон не міг її винуватити, лише питав себе, на кого вона замірялася: на нього чи на коняку. Якби кобила здохла, він був би приречений.
— Отаке моє щастя. Собою затулив кобилу від стріли, — пробурмотів він.
Джон вирішив перепочити і дати коняці попастися. Далеко та не пішла, і він зрадів, бо на пораненій нозі упіймати кобилу годі було й думати. Сили ледве вистачило на те, щоб якось зіп’ястися на ноги та видертися їй на спину. «Як я стрибнув на неї без сідла та стремен, із мечем у руці? Як?!» Іще одне запитання без відповіді.
Грім ще стиха гуркотів на обрії, але над головою хмари вже розривалися. Джон понишпорив очима по небі, знайшов Крижаного Дракона і повернув кобилу вбитого старого до Стіни та замку Чорного. Вдаривши п’ятами кінські боки, він зіщулився від болю в м’язах стегна. «Я їду додому» — сказав Джон собі. Хай так, але чому ж тоді він почувається порожньою шкаралупою?
Джон гнав кобилу аж до світанку, а згори на нього небесними очима витріщалися зорі.
Даянерис IV
Дотракійські розвідники доповіли їй про все, що бачили, та Дані хотіла подивитися на власні очі. Пан Джораг Мормонт проїхав разом із нею крізь березовий гай, а потім угору похилим гребенем з пісковця.
— Далі не варто, — попередив він на верхівці гребеня.
Дані натягла повід кобили і зиркнула через поля туди, де шлях їй загороджували юнкайські полки. Останнім часом Білоборід учив її, як найкраще рахувати число ворогів у війську.
— П’ять тисяч, — мовила вона, помовчавши хвилинку.
— Погоджуюся. — Пан Джораг майнув рукою. — Онде компанійці на краях. Два охочі полки. Кінні списники та стрільці, для близького бою мають мечі та сокири. На лівому крилі — «Другі Сини», на правому — «Буревісники». Ті й ті — приблизно по п’ять сотень людей. Бачите корогви?
Гарпія Юнкаю тримала у пазурях батіг та залізний нашийник замість шматка ланцюга. Та найманці підняли під прапорами міста, якому служили, і свої власні: праворуч виднілися чотири чорних птахи між схрещеними блискавками, ліворуч — зламаний меч.
— Юнкайці самі тримають середину, — зауважила Дані. Їхня військова старшина, скільки вона бачила, не відрізнялася від астапорської: високі блискучі шоломи, мідні бляхи на киреях. — Вони очолюють військо рабів, чи не так?
— Так. Більшість їхнього війська — невільники. Але їм не рівнятися з Неблазними. Юнкай уславився добре навченими постільними рабами, не вояками.