Дані глянула просто йому в вічі й незворушно витримала пильний погляд.
— Я — Даянерис Буреродна з дому Таргарієн, Неопалима, Матір Драконів, халісі наїзників Дрого і королева Семицарства Вестеросу!
— Насправді ти, — відповів Прендаль на’Гезн, — усього лише хвойда брудного конятника. Коли ми розженемо твою дикунську юрбу, я підкладу тебе під мого огиря.
Могутній Бельвас витяг з-за паса араха.
— Хай мала королева скаже слово, і Могутній Бельвас принесе їй брудного язика цього телепня.
— Ні, Бельвасе. Я обіцяла їм недоторканність у моєму таборі. — Дані усміхнулася. — Скажіть мені краще: «Буревісники» — вільні люди? А чи може, невільники?
— Ми є братством вільних воїнів! — бундючно оголосив Залор.
— От і добре. — Дані підвелася. — То повертайтеся і перекажіть мої слова своїм братам. Може, котрісь із них будуть раді вечеряти на золоті з присмаком слави, а не лежати, нагодовані смертю. Вашої відповіді я чекатиму назавтра.
Полковники «Буревісників» підвелися одночасно.
— Наша відповідь — ні, — мовив Прендаль на’Гезн.
Його супутники пішли за ним геть із намету… але Дааріо Нахаріс обернувся, коли виходив, зиркнув на Дані та схилив голову в чемному прощанні.
За дві години прибув очільник «Других Синів». Їхній єдиний полковник виявився височезним браавосцем зі світло-зеленими очима та кущавою золотаво-рудою бородою трохи не до пояса. Його ім’я було Меро, але величав він себе Велетовим Байстрюком.
Меро дмухнув поданого йому келиха вина одним ковтком, витер рота тилом долоні й нахилився до Дані.
— Здається, колись я уграв твою сестру-близнючку в одному з будинків утіхи рідного міста. Чи то була ти сама?
— Гадаю, ні. Я б напевне запам’ятала такого справного чоловіка.
— Справді, не забула б. Жодна жінка не в змозі забути Велетового Байстрюка! — Браавосець простягнув келиха Джихікі. — То може, скидай лахи та сідай мені на колінка, га? Якщо потішиш мене як слід, то я, може статися, приведу на твій бік «Других Синів».
— Якщо ви приведете на мій бік «Других Синів», то я, може статися, не накажу вас вихолостити.
Здоровань зареготав.
— Дівчинко моя, одна жіночка якось пробувала вихолостити мене зубами. Зубів вона тепер не має, а мій меч і донині товстий та довгий. Може, вийняти та показати?
— Нема потреби. Коли мої євнухи його відріжуть і принесуть мені на тарелі, тоді я надивлюся, скільки душа забажає.
Дані ковтнула вина і продовжила:
— Правду кажучи, я ще замолода і погано знаюся на справах війни. Майте ласку, поясніть мені, як ви хочете розбити десять тисяч Неблазних вашими п’ятьма сотнями сердюків. Хай я нічого не тямлю в битвах, та числа промовляють не на вашу користь.
— «Другі Сини» перемагали й більше число.
— Радше сказати, «Другі Сини» тікали й від меншого числа. У Кохорі, де вистояли славетні «Три Тисячі». Ви, часом, не будете заперечувати?
— То колись було, та давно спливло. Тоді «Других Синів» не очолював Велетів Байстрюк.
— Отже, саме ви надихаєте їхню мужність? — Дані обернулася до пана Джорага. — Коли почнеться битва, убийте оцього першим.
Лицар-вигнанець усміхнувся.
— Радо і охоче, ваша милосте.
— Але, певно ж, — обернулася вона знову до Меро, — ви можете утекти і цього разу. Беріть юнкайське золото і тікайте.
— Якби ти колись бачила Браавоського Велета, дурна дівко, то знала б, що він не має хвоста, якого можна підібгати для втечі.
— Тоді лишайтеся і бийтеся за мене.
— Ти варта того, щоб за тебе битися, брехати не буду, — мовив браавосець, — і я дав би тобі поцілувати свого меча, якби був вільний. Та я узяв юнкайську монету і обітував священну присягу.
— Монети можна повернути, — зауважила Дані, — бо від мене ви матимете більше. Попереду лежать інші міста, які я маю звоювати, а за півсвіту знаходиться ціле царство, що чекає на свою королеву. Служіть мені вірно — і «Другі Сини» ніколи не шукатимуть, до кого піти у найми.
Браавосець кілька разів задумливо смикнув рясну руду бороду.
— То кажеш, матиму більше, а до того ще й цілуночок, га? Чи більше, ніж цілуночок? Для такого осяяного чеснотами красеня, як я, нічого не пошкодуєш, еге ж?
— Може, й так.
— Твій язик, мабуть, на смак солодший за мед.
Дані добре відчувала, як мовчки лютує пан Джораг. «Моєму чорному ведмедеві не до вподоби балачки про цілунки.»
— Поміркуйте над почутим сього вечора. Чи можу я взнати вашу відповідь назавтра вранці?