— Можеш. — Велетів Байстрюк вишкірився. — А чи можу я віднести своїм підполковникам глек оцього доброго вина?
— Беріть хоч барило. Це вино — з льохів Добрих Хазяїв Астапору. Я маю його цілий обоз.
— То дайте мені цілого воза! На знак вашої ласки.
— Велику ж ви маєте спрагу.
— В мене усе велике! А ще — багато братів. Велетів Байстрюк, халісі, не п’є на самоті!
— Гаразд, беріть воза. Але обіцяйте неодмінно випити за моє здоров’я.
— Згода! — загуркотів він. — І ще раз, і ще! Три здравиці я вип’ю за вас, а коли зійде сонце, принесу свою відповідь!
Та коли Меро пішов, Арстан Білоборід зауважив:
— Про сього добродія лиха слава гуляє навіть Вестеросом. Не обманюйтеся його чемністю, ваша милосте. Нині він тричі вип’є за ваше здоров’я, а назавтра зґвалтує без краплі жалю.
— Цього разу старого варто послухати, — кивнув пан Джораг. — «Другі Сини» — старе і поважне кумпанство, не позбавлене честі та відваги. Але під проводом Меро вони зробилися другими «Хвацькими Компанійцями». Сам Меро небезпечний для своїх наймачів не менше, ніж для ворогів. Тому ви його тут і бачите — жодне з Вільних Міст не хоче мати з ним справу.
— Мені потрібна не його слава, добра чи лиха, а п’ять сотень його кінноти. Що чутно від «Буревісників»? Чи маємо ми якусь надію бодай на них?
— Ні! — без манівців відповів пан Джораг. — Той Прендаль — гіскарської крові, а в Астапорі майже напевне має родичів.
— Шкода. І все ж може статися, що нам не доведеться битися. Почекаймо і послухаймо, що хочуть сказати нам юнкайці.
Посли з Юнкаю — п’ятдесят вершників на пречудових чорних конях і один на великому білому верблюді — прибули, коли сонце вже почало сідати. Їхні шоломи були удвічі вищі за голови, щоб не зім’яти чудернацькі викрутаси, башти та різні химери, викладені з намащеного олією волосся. Лляні спідниці та сорочки вони фарбували у темно-жовтий колір, а на киреї нашивали мідні бляхи.
Чоловік на білому верблюді мав ім’я Граздан мо’Ераз. Він був худий та гартований, посміхався білозубо, як колись посміхався Кразнис мо’Наклоз, поки не згорів у Дрогоновому вогні. Волосся юнкайця було зібране у ріг єдинорога, що витикався з чола, токар був облямований золотим мирійським мереживним плетивом.
— Стародавній, славою вкритий Юнкай недарма зветься царем серед міст, — розпочав він, коли Дані запросила його до шатра. — Мури наші міцні, панство — горде й люте, прості міщани не знають страху. В нас тече кров прадавнього Гісу, чиє царство було старе вже тоді, коли Валірія ще скиглила у пелюшках. Вам, халісі, краще сісти з нами до перемовин, бо легкої перемоги ви тут не знайдете.
— От і добре. Моїм Неблазним не завадить скуштувати трохи битви.
Вона зиркнула на Сірого Хробака, той кивнув.
Граздан перебільшено-обурено знизав плечима.
— Якщо ваше бажання — лити кров, то її проллється вдосталь. Мені сказали, ви звільнили ваших євнухів. Але Неблазним воля потрібна менше, ніж рибі — капелюх. — Він посміхнувся до Сірого Хробака, але той стояв, ніби різьблений з каменю. — Тих, які переживуть битву, ми знову заберемо до неволі, а з ними відіб’ємо Астапор у того хамського наброду. І вас теж заберемо, не майте сумніву. В Лисі та Тироші є багато будинків утіхи, де чоловіки радо заплатять добрячі гроші за тіло останньої з Таргарієнів у своїй постелі.
— Добре, що ви знаєте, перед ким стоїте, — чемно зауважила Дані.
— Я трохи пишаюся своїм знанням дикого та нерозумного заходу. — Граздан розвів руками, наче намагаючись примиритися. — Але навіщо нам говорити одне одному грубі та обурливі слова? Так, у Астапорі ви вчинили жорстоке дикунське свавілля, але ми, юнкайці — добрий та поблажливий народ. Вам нема потреби воювати з нами, ваша милосте. Навіщо кидати військо на наші могутні мури, коли для відвоювання батьківського престолу на далекому Вестеросі вам стане у пригоді кожен зайвий спис і меч? Весь Юнкай бажає вам успіхів та перемог у ваших задумах. Аби підкріпити свої слова, я привіз вам подарунок.
Граздан ляснув долонями. Двоє з його супроводу винесли наперед важку кедрову скриньку, обкуту спижем та золотом, і поставили йому коло ніг.
— Тут п’ятдесят тисяч коп золота, — змовницьки стишив голос Граздан. — І всі вони ваші на знак дружби з Мудрими Хазяями Юнкаю. Адже подароване золото краще за куплену кров’ю здобич, хіба ні? Я кажу вам, Даянерис Таргарієн: беріть оцю скриню і йдіть з нею своєю дорогою.
Дані відкинула віко скриньки малою ніжкою в сандалі. Посланець не збрехав — скринька була повна золотих монет. Вона ухопила жменю і зронила їх крізь пальці назад до скрині. Монети яскраво сяяли, перевертаючись і падаючи; майже усі були нового карбу, на одному боці мали східчасту піраміду, а на іншому — гарпію Гісу.