— Неблазні схопили одного сердюка, що намагався прокрастися до табору.
— Шпигуна?!
Звістка була бентежна. Одного схопили — а скількох впустили?
— Він каже, що несе подарунки. Це той жовтий телепень із блакитним волоссям.
«Дааріо Нахаріс.»
— А, той… Гаразд, я його вислухаю.
Коли лицар-вигнанець ввів нічного гостя до шатра, Дані спитала себе, чи бачила колись двох таких різних чоловіків. Тирошієць був світлий і гладкий шкірою, пан Джораг — засмаглий і волохатий; один був стрункий, інший — дебелий; один мав довгі хвилясті кучері, а в іншого на голові рештки волосся боролися з переможним наступом лисини. Її лицар вдягався дуже просто, а тирошієць убранням присоромив би й павича. Щоправда, задля нічної гостини він накинувся важким чорним кобеняком, сховавши під ним свої пишні яскраво-жовті шати. На одному плечі сердюк ніс важкого полотняного лантуха.
— Халісі! — скричав Нахаріс від порога. — Я приніс вам подаруночок і добру звістку. «Буревісники» відтепер ваші!
У широкій посмішці зблиснув золотий зуб.
— Так само, як і Дааріо Нахаріс!
Дані охопили сумніви. Якщо тирошієць прийшов як шпигун, то певніше за все, його гучні слова мали ховати якийсь відчайдушний задум, покликаний порятувати його власну голову.
— А що на це скажуть Прендаль на’Гезн і Залор?
— Та вже нічого. — Дааріо перекинув лантуха догори дінцем, і звідти на килим викотилися голови Залора Лисого і Прендаля на’Гезна. — Ось мій подаруночок драконовій королеві!
Візеріон нюхнув кров, що витікала з шиї Прендаля, і зненацька випустив язик диму, що вдарив мертвому просто у обличчя, вичорнив і укрив пухирями знекровлені щоки. Почувши пахощі підсмаженого м’яса, заворушилися Дрогон та Раегал.
— Чиїх то рук справа? — слабенько запитала Дані. Від побаченого їй стало млосно.
— Чиїх, як не моїх!
Якщо Дааріо Нахаріса непокоїли її дракони, обличчям він нічого не виказував — так, наче троє кошенят гралися в нього на очах з упійманою мишею.
— Чому? Навіщо?
— Заради вашої краси!
Руки найманця були великі та міцні, а суворими блакитними очима та чималим кривим носом він нагадував величного і лютого хижого птаха.
— Прендаль забагато базікав, та замало сказав!
Придивившись уважно, Дані побачила, що вбрання Дааріо, хоч і багате, подекуди витерлося, чоботи плямувала сіль, полива на нігтях викришилася, мереживо забруднилося потом, а край кобеняка геть злахмітився.
— Залор… той лише у носі колупався, наче хотів там видобути усе золото світу.
Нахаріс стояв, схрестивши руки у зап’ястках і тримаючи долоні на маківках двох клинків — кривого дотракійського араха на лівому стегні та тонкого прямого мирійського кинджала на правому. Руків’я в обох були однакові — золоті жінки, оголені та принадливі.
— Ви добре володієте вашими пречудовими клинками? — запитала його Дані.
— Прендаль та Залор залюбки б вам розповіли, якби мертві уміли говорити. Я не рахую день прожитим, якщо не кохав жінку, не вбив ворога і не з’їв смачний обід… а днів я прожив більше, ніж є зірок на небі. Я роблю з убивства ворога вишукану красу, і безліч ярмаркових стрибунів та вогнетанцівниць плачуть перед богами, щоб ті дарували їм половину моєї швидкості та чверть моєї спритності. Я переказав би вам імена усіх воїнів, убитих моєю рукою, та не встиг би ще скінчити, як ваші дракони вже б виросли більші за палаци, мури Юнкаю розсипалися б жовтим пилом, а зима прийшла б, пішла і знову прийшла.
Дані засміялася. Непереборне нахабство Дааріо Нахаріса їй подобалося.
— Оголіть клинка і присягніться мені на ньому в вірній службі.
Арах Дааріо вилетів з піхов за один миг ока. Покору новій володарці він виявив так само зухвало, як робив усе на світі; зброя широкою блискучою дугою прилетіла до ніг Дані, а слідом до них схилилося і його обличчя.
— Мій клинок належить вам. Моє життя належить вам. Моя любов належить вам. Моя кров, моє тіло, мої пісні — усе тепер належить вам. Я житиму і помру з вашої волі, красна королево.
— Наказую вам жити, — мовила вона, — і цієї ночі битися за мене.
— Нерозумно, моя королево. — Пан Джораг кинув на Дааріо холодний і суворий погляд. — Затримайте цього жевжика тут під вартою, доки битва не скінчиться перемогою.
Дані хвилинку подумала і заперечливо хитнула головою.
— Якщо він віддасть нам «Буревісників», напад буде раптовішим.
— Якщо він зрадить, усякій раптовості кінець.
Дані знову подивилася на сердюка згори униз, а той відповів такою посмішкою, що вона зашарілася і відвернула очі.