— Еге ж, — буркнув Лим. — Трохи застара і для вина, і для цілунків. Полізеш до мене, шкириндо — вийму меча, та плазом по спині!
— Волосся моє вилазить жмутами, і вже тисячу років ніхто не хоче мене цілувати. Важко старим жити на світі. Та нехай, давай тоді пісню. Хочу за мої звістки пісню від Тома-Сімки.
— Ви матимете пісню від Тома, — пообіцяв князь Берік. І власноруч простягнув їй міха з вином.
Мала жінка пила довго і жадібно; вино збігало підборіддям. Коли нарешті вона опустила міх, то витерла рота тилом зморшкуватої долоні й мовила:
— Вино кисле, але й новини не солодкі — одне на одне виходить. А головна новина — король помер! — вона кому кисла, а кому й солодка.
Ар’їне серце підскочило кудись до горла.
— Котрий саме з тих клятих королів? — завимагав Лим. — Та кажи вже, бісова бабо!
— Той, який наймокріший. Король-кракен, панове лицарство! Мій сон показав його мертвим, і ось він мертвий! Тепер залізні каракатиці заходяться жерти одна одну. Князь Гостер Таллі, до слова, теж помер, але ж про нього ви самі знаєте, хіба ні? Цап на самоті сидить — у палаті королів — в лихоманці він горить — молить, аби пес не з’їв.
Стара зробила ще один довгий ковток вина, притискаючи міха до вуст.
«Пес… Чи не про Хорта вона каже? А може, про Гору-на-Коні?» Ар’я не була певна. Обидва брати носили на щитах однаковий знак — трьох чорних псів на жовтому полі. Половина з того списку, за чию смерть вона молилася, служила в пана Грегора Клегана: Полівер, Дунсен, Любчик Раф, Лоскотун і сам пан Грегор. «Може, їх усіх повісить князь Берік. Аби ж то.»
— Я бачила сон про вовка, що вив під дощем, та ніхто не чув його смутку, — казала далі стара карлиця. — Вві сні я чула такий гармидер, що голова трохи не лускала: тулумбаси і роги, сопілки і людський вереск, але найсумніше з усіх теленькали маленькі дзвіночки. Мені наснилася діва на пишному бенкеті, а в її волоссі — порфірові змії з іклами, з яких капотіла отрута. Потім я знову бачила її, ту саму діву — вона убивала свавільного велетня в замку, будованому зі снігу.
Раптом стара рвучко повернула голову і посміхнулася крізь морок просто до Ар’ї.
— Від мене ти не сховаєшся, дитино. Ходи ближче.
Холодні пальці побігли Ар’їною шиєю. «Страх ріже глибше, ніж меч» — нагадала вона собі, підвелася і сторожко рушила до вогнища на легких ніжках, готова за мить пурхнути геть.
Мала стариця вивчала її бляклими червоними очима.
— Я бачу тебе, — прошепотіла вона. — Бачу, вовча дитино! Кривава дитино. Я гадала, то князь смердів смертю…
І почала схлипувати, здригаючись усім крихітним тілом.
— Навіщо ти, жорстока і безжальна, прийшла на мій пагорб? Я вдосталь напилася лиха у Перелітку, мені не треба ще й твого! Зникни звідси, темне серце. Зникни і не повертайся!
У її голосі бринів такий жах, що Ар’я аж ступила назад. «Здуріла вона, чи що?!»
— Не лякай дитину! — заперечив Торос. — Вона нікому не завдала шкоди.
Лим Лимонний Сіряк тицьнув пальцем на свого носа.
— Оцього б я не сказав!
— Дитина поїде вранці разом з нами, — запевнив князь Берік дрібну стару. — Ми веземо її до Водоплину, до рідної матері.
— Е ні, — заперечила карлиця. — Не довезете. Плин річок тепер у владі чорного пструга. Якщо вам потрібна її матір, шукайте у Близнюках. Бо там скоро гулятимуть весілля! — Вона знову заклекотіла моторошним сміхом. — Подивися у вогонь, рожевий жерцю, і побачиш. Але не тут і не зараз, бо тут тобі нічого не судилося бачити. Це місце досі належить старим богам… вони скніють тут так само, як я — замалі та заслабкі, але ще живі. Вогню вони не люблять, бо дуб згадує про жолудь, жолудь мріє стати дубом, а пеньок живе у них обох. Вони пам’ятають, як сюди прийшли першолюди, що тримали вогонь у жорстоких руках.
Вона випила решту вина чотирма довгими ковтками, відкинула міха убік і тицьнула палицею на князя Беріка.
— Тепер я хочу свою платню. Хочу пісню, яку ти мені обіцяв.
І Лим мусив розштовхати Тома Семиструнного під його хутрами, і привести заспаного до вогню з цимбалами в руках.
— Ту саму пісню, що й того разу? — запитав співець, позіхаючи.
— О так. Мою пісню про Янку. Невже на світі є друга така?
І він заспівав, а карлиця заплющила очі, почала повільно хитатися уперед і назад, бурмочучи під ніс слова і проливаючи сльози. Торос міцно ухопив Ар’ю за руку і відтяг убік.