— Хай смакує свою пісню без перешкод, — мовив він. — Це єдине, що їй лишилося.
«Та я ж не збиралася її кривдити» — подумала Ар’я.
— Що вона таке казала про Близнюки? Адже моя мати у Водоплині, хіба ні?
— Була у Водоплині. — Червоний жрець потер собі шию. — Стара каже, скоро гулятимуть якесь весілля. Побачимо. Та хай де буде твоя мати, князь Берік її знайде.
Невдовзі над ними розчахнулися небеса. Миготіла блискавка, грім котився пагорбами, злива стікала з неба сліпучим водоспадом. Карлиця зникла так само несподівано, як з’явилася, а розбійники назбирали гілля і склали грубого куреня, щоб сховатися.
Дощ періщив усеньку ніч, і на ранок Нед, Лим та Гачок-Мірошник прокинулися змерзлі та застуджені. Гачок не втримав сніданок у шлунку, а юний Нед по черзі палав жаром і трусився з холоду. Шкіра його була на дотик липка і волога від поту. Заруб сказав князеві Беріку, що за пів-дня їзди на північ є покинуте село, де можна знайти притулок і перечекати найгірші зливи. Так-сяк загін повидирався на коней і погнав їх униз великим пагорбом.
А дощі все не вщухали. Розбійники їхали лісами та ланами, перебиралися через бурхливі потоки, де вода плескотіла в коней під черевом. Ар’я накинула відлогу кобеняка і згорбилася у сідлі, наскрізь промокла, тремтлива, та конче рішуча не здаватися. Меріт і Мудж скоро кашляли вже гірше за Гачка; бідолаха Нед марнів із кожною верстою.
— Коли я в шоломі, по ньому стукотить дощ, і мені від того голова болить, — жалівся він. — А коли знімаю, мокре волосся липне до лиця та лізе до рота.
— Ти ж маєш ножа, — забурчав Гендрі. — Як тобі власне волосся не догодило, то зголи його і не скигли.
«Щось він Неда незлюбив.» До Ар’ї юний зброєносець розмовляв чемно та приязно; сам він був трохи сором’язливий, але норовом незлий. Ар’я чула, що дорнійці усі малі та смагляві, чорняві волоссям і з маленькими чорними очицями. Але Нед мав великі волошкові очі, майже темно-лілові; волосся в нього було біляве, але радше попелясте, ніж пшеничне.
— Скільки ти вже служиш при князеві Беріку? — запитала вона, щоб відволікти малого від його негараздів.
— Мосьпан узяв мене за джуру та пахолка, коли заручився з моєю тіткою. — Нед закашлявся. — Мені тоді було сім років, а коли стало десять, пан князь вивищив мене до зброєносця. Одного разу я звоював нагороду — за кінну забаву зі списом та кільцями.
— Списа я не навчена, зате мечем тебе поб’ю, — сказала Ар’я. — Ти вже вбивав когось?
Нед аж здригнувся.
— Та мені ж лише дванадцять років!
«Я вбила хлопця, коли мені було вісім» — трохи не вимовила вголос Ар’я, та вирішила промовчати.
— Але ж у битві ти вже був!
— Був, — проказав він якось похнюплено. — При Мартоплясовому Броді. Коли князь Берік упав у воду, я його витяг на берег, щоб не потонув, і стояв над ним з мечем. Але битися не довелося — з нього стирчав уламок списа, і ніхто на нас не зважав. А коли ми знову зібралися докупи, Зелений Герген допоміг мені закинути його вельможність на коня.
Ар’я пригадала вбитого нею стайниченка у Король-Березі. Після нього був стражник, якому вона врізала горло в Гаренголі, вояки пана Аморі у паланці біля озера. Кізвик та Вис, мабуть, не рахувалися, як і ті, що померли від кунячої юшки… Раптом їй стало дуже сумно.
— Мого батька теж звали Недом, — мовила вона.
— Знаю. Я бачив їхню ясновельможність на Турнірі Правиці. Хотів до них заговорити, але не знав, що сказати. — Нед тремтів під киреєю — промоклим шматом світлого лілового сукна. — А ти була на тому турнірі? Я там бачив твою сестру. Їй подарував троянду пан Лорас Тирел.
— Вона розповідала. — Все те сталося наче сто років тому. — Її подружка Джейна Пул тоді закохалася у твого пана, князя Беріка.
— Але його руку вже обіцяно моїй тітці. — Недові стало якось незручно. — Чи було обіцяно, поки не… коли він ще…
«Був живий?» — подумала вона, а голос Неда стишився ніяково і став геть нечутний. Копита коней вгрузали у мокру землю і чвакали, звільняючись.
— Скажіть, ласкава панно… — вагаючись, звернувся до неї нарешті Нед. — Ви ж маєте негідно уродженого брата, чи не так? Джона Сніговія?
— Він служить у Нічній Варті на Стіні. — «Може, й мені варто поїхати до Стіни замість Водоплину. Джонові напевне буде байдуже, кого я убила і чи гарно причісую волосся.» — Джон дуже схожий на мене, хоч і байстрюк. Він мені куйовдив волосся і звав «сестричечкою».
Ар’я сумувала за Джоном більше за всіх. Вимовивши його ім’я, вона аж зажурилася.
— Звідки ти знаєш про Джона?