— Він мій молочний брат.
— Брат?! — Ар’я нічого не зрозуміла. — Але ж ти з Дорну. Як ти можеш бути Джонові родичем?
— Та ні, я йому лише молочний брат. Це не родич. Пані матінка не мали молока, коли я був малий, і мене живила своєю груддю Віла.
Ар’я знову нічого не зрозуміла.
— Хто така Віла?
— Мати Джона Сніговія. Хіба він не казав? Вона служила нам багато років, відколи я ще не народився.
— Джон не пам’ятав своєї матері. Навіть імені не знав. — Ар’я кинула на Неда сторожкий погляд. — То ти її знав, справді?
«Чи не хоче він, часом, із мене насміятися?»
— Лише спробуй збрехати — я тобі мармизу розіб’ю!
— Віла була моєю годувальницею, — повторив він урочисто. — Присягаюся честю свого дому.
— То ти з чесного дому? — Питання було дурне. Ясна річ, зброєносець вельможного пана мусив походити зі шляхетної родини. — Хто ж ти такий?
— Перепрошую? — Нед замішався, тоді зрозумів. — Мене звати Едрік Дейн, і я… я князь на Зорепаді.
Позаду гучно застогнав Гендрі.
— Князь на князі їде і князем поганяє, — забурчав він з огидою в голосі.
Ар’я смикнула зів’яле дике яблучко з гілки над головою, жбурнула і влучила йому просто в тупу бичачу макітру.
— Ой! — скрикнув він. — Боляче!
І помацав чоло над оком.
— Що ти за панна така? Кидаєш яблуками у порядних людей.
— Погана панна, ось яка! — відказала Ар’я, зненацька вгамувавшись і відчувши муки совісті. — Вибач… те… що не знала, хто ви такі… ласкавий пане.
— О, не варто, добра панно. Це лише моя вина, — дуже чемно відказав Нед.
«То в Джона була матір, і звали її Віла. Віла!» Вона хотіла гарненько запам’ятати, щоб розповісти Джонові, коли його побачить. Їй стало цікаво, чи він кликатиме її тепер «сестричечкою», як маленьку. «Тепер я вже не така й мала. Доведеться йому вигадати щось інше.» Може, діставшись Водоплину, вона зможе написати Джонові листа і переповісти, що їй розказав Нед Дейн.
— Був такий Артур Дейн, — згадала вона. — Його ще називали Вранішнім Мечем.
— Пан батько були панові Артуру старшим братом. А панна Ашара була моя тітка. Та я її навіть не знав. Вона кинулася в море з верхівки Меча-Білокаменя, коли я ще не народився.
— Навіщо?! — здригнулася Ар’я.
Нед зиркнув на неї обачливо — може, боявся, що вона і в нього щось кине.
— Ваш пан батько хіба ніколи про неї не казав? — запитав він. — Про Ашару Дейн, панну з Зорепаду?
— Та ні. Хіба вони знали одне одного?
— Знали. Ще коли його милість Роберт не був королем. Панна зустріла вашого батька і братів у Гаренголі, у рік облудної весни.
— А, ще тоді… — Ар’я не знала, що на це сказати. — То чого ж вона кинулася у море?
— З-за розбитого серця.
Якби тут була Санса, вона негайно почала б зітхати і лити сльози за справжнім коханням. Але Ар’я подумала, що та панна, мабуть, здуріла. Проте Недові не сказала — то ж була його рідна тітка.
— Коли так, то його, напевне, хтось розбив?
Нед завагався.
— Не личило б мені…
— Та кажи вже!
Він знову зиркнув обачливо.
— Тітка Алірія казала, що панна Ашара з вашим батьком закохалися одне в одного у Гаренголі…
— Не може того бути! Пан батько кохали пані матінку!
— Та певно ж, ясна панно, але…
— І тільки її, нікого іншого!
— А байстрюка свого він, мабуть, у капусті знайшов, ге? — встряг ззаду Гендрі.
Ар’я пошкодувала, що не має ще одного яблука — жбурнути йому в мармизу.
— Пан батько мали честь! — сердито вигукнула вона. — А ми не до тебе балакали! Чого б тобі не поїхати назад до Камінного Септу і не закалатати в дурні дзвони тієї дівки!
Останній закид Гендрі пустив повз вуха.
— Твій батько принаймні виростив свого байстрюка, не те що мій. Свого батька я навіть імені не знаю. Б’юся об заклад, він був якийсь смердючий п’яниця — матуся лише таких тягала з шинку додому. Зате коли сердилася, то кричала на мене: «От би тут батько твій був — ото пустив би юшку з носа!» Більше я про нього ніц не чув.
Хлопець плюнув на землю.
— Якби він оце зараз тут з’явився, то я б йому сам юшку пустив. Та він, напевне, вже помер. І твій батько помер — то чи не байдуже, кого він колись брав до ліжка?
Ар’ї не було байдуже, хоча вона б сама не сказала, чому. Нед намагався вибачитися, що засмутив її, та вона і чути не хотіла — вдарила п’ятами коня і втекла від обох. Попереду за десяток аршинів їхав Анжей-Сайдакер; коли вона з ним порівнялася, то спитала:
— Дорнійці — брехлива порода, хіба ні?
— Знаменито брехлива! — вишкірився лучник. — Вони, звісно, те саме кажуть про нас, порубіжників. От і розбери поміж нас, хто ловкіше бреше. Та що там у тебе сталося? Нед — непоганий хлопчина, нікому зла не бажає.