— Брехливий йолоп, ось він хто.
Ар’я з’їхала зі стежки, перескочила гнилу колоду і заплескотіла річищем мілкого струмка, не зважаючи на галас розбійників позаду себе. «Доженуть і знову почнуть брехати.» Вона подумала була, чи не втекти від них ще один раз, та їх було багато, і тутешній край вони знали краще. Навіщо тікати, коли однак упіймають?
Зрештою біля неї поїхав Гарвін.
— Куди це ви наставилися, панянко? Е ні, тікати не годиться. Тут у лісі вдосталь і вовків, і кого гіршого.
— Я не боюся! — відповіла Ар’я. — Малий Нед сказав…
— Еге ж, мені теж. Про панну Ашару Дейн. То стара оповідка, я її чув ще у Зимосічі, коли був такий, як оце ви зараз. — Він узяв її міцно за повід і розвернув коня. — Сумнів мене бере, що то правда. А як і правда, що з того? Коли Нед зустрів ту дорнійську кралю, брат його Брандон був іще живий і заручений з панною Кетлін Таллі. На честі вашого батька немає ані плямки. Турніри — то така справа… од них кров аж кипить. Уночі в наметах, бува, і слова солодкі шепочуть, і цілунки солодкі куштують, а комусь, мо’, і ще солодше поласувати випадає. Та що з того за біда? Тоді весна була — чи люди думали, що була — і жоден із них не був заручений.
— Але ж вона наклала на себе руки, — непевно пробурмотіла Ар’я. — Нед казав: стрибнула з башти у море.
— Стрибнула, — визнав Гарвін, ведучи коня назад, — але те, ручуся, сталося з горя та смутку. Адже панна втратила брата, Вранішнього Меча.
Він захитав головою.
— Облиште, панянко. Усі вони вже мертві, усі до одного. Хай спочивають… а як дістанемося Водоплину, то прошу вас — не кажіть ані слова вашій паніматці.
Село стояло саме там, де Заруб і обіцяв. Притулок знайшовся у сірій кам’яній стайні, де лишилася половина даху — на половину більше, ніж у решті домівок. «Яке ж це село? Купа чорного каміння та чорних кісток.»
— Хто тут усіх побив? — запитала Ар’я, допомагаючи Анжею сушити коней. — Ланістерівська наволоч?
— Ні. — Він показав пальцем. — Онде подивися — на каменях мох росте. Їх уже довгенько ніхто не рухав. А там просто зі стіни дерево витикається, бачиш? Тут усе знищили багато років тому.
— Хто ж тоді? — запитав Гендрі.
— Гостер Таллі. — Заруб, зігнутий роками, сивочолий та миршавий чолов’яга, народився у цих місцях. — Село належало панові Добручаю. Коли Водоплин став за Роберта, Добручай лишився вірним королю. Князь Водоплину за те скарав його вогнем і мечем. Після Тризубу син старого Добручая уклав мир із Робертом і князем Гостером. Але мертвих з могили тим не підняв.
Впала тиша. Гендрі якось криво зиркнув на Ар’ю, затим обернувся вишкрябати коня. Надворі без упину линув дощ.
— Мусимо розкласти вогонь! — оголосив Торос. — Адже ніч темна і повна жахіть. Ще й мокра, еге ж? Трохи занадто мокра.
Джак-Щасливець нарубав сухого дерева зі стійла, Заруб та Меріт зібрали соломи на розпал. Торос сам викресав вогню, а Лим роздмухав його своїм жовтим сіряком, аж язики заревли і закрутилися у повітрі. Скоро у стайні запанувала спека. Торос сів перед вогнем, схрестивши ноги, і витріщився жадібно, як тієї ночі на Вишесерці. Ар’я уважно спостерігала, і нарешті побачила, як ворухнулися його вуста, начебто проказуючи: «Водоплин». Лим, кахикаючи, міряв кроками стайню туди й назад; поруч із ним крокувала його довжелезна тінь. Том-Сімка стягнув чоботи і узявся терти ноги.
— Мабуть, я з глузду з’їхав, що знову зібрався до Водоплину, — пожалівся пісняр. — Старому Томові ніколи з домом Таллі не щастило. Мене ж пані Ліза випхала на високий гостинець, а там місячні дикуни забрали усе золото, коня і одяг. У Долині й досі лицарі одне одному переповідають, як я пішки примандрував до Кривавої Брами, прикривши сором самими цимбалами. А вони ще й браму не зразу відчинили — примусили спершу заспівати «Іменини хлопака» і «Король, що втратив мужність». Тільки й утіхи мені було, що троє з них луснули зі сміху на смерть. Відтоді я у Гнізді не бував, і «Короля, що втратив мужність» теж не заспіваю — хай мені дають хоч усе золото Кастерлі…
— Ланістери! — мовив Торос. — Реве черленим і золотим!
Він скочив на ноги й пішов до князя Беріка. Лим та Том хутко приєдналися. Ар’я не розбирала, що вони там казали, але співець увесь час на неї зиркав, а Лим так розсердився, що загупав кулаком по стіні. Саме тоді князь Берік махнув до неї рукою, щоб підійшла. Ар’я і думати про те не хотіла, та Гарвін підштовхнув її у поперек. Зробивши два кроки, вона стала і завагалася з переляку.
— Мосьпане князю… — Вона чекала, що відповість князь Берік.