— Розкажи їй, — наказав князь-блискавка Торосу.
Червоний жрець присів коло неї навпочіпки.
— Ласкава панно, — мовив він, — Господь Світла дарував мені видіння Водоплину. Замок скидався на острів посеред моря вогню. Язики полум’я стрибали, наче леви з довгими кармазиновими пазурями. А як вони ревли! Я бачив ціле море ланістерівського війська, панно. Скоро на Водоплин нападуть.
Ар’я почувалася так, наче її щосили вдарили в живіт.
— Ні!
— Дівчинко моя мила, — мовив Торос, — вогонь не бреше. Інколи я читаю хибно те, що він показує, бо хто я такий? Лише сліпий дурень. Але цього разу все інакше. Скоро ланістерівці візьмуть Водоплин у облогу.
— Робб їх поб’є! — уперто проказала Ар’я, нап’явши найупертішу свою мармизу. — Поб’є, як бив раніше!
— Твого брата може там і не бути, — мовив Торос. — Так само і матері. Я не бачив їх у полум’ї. Стара казала про весілля у Близнюках… а вона має свої способи дізнаватися про те, що є і що буде. Коли вона спить, їй у вуха шепочуть оберіг-дерева. Якщо вона каже, що ваша матір поїхала до Близнюків…
Ар’я обернулася до Тома і Лима та визвірилася на них:
— Якби ви мене не впіймали, я б уже була там! Я була б удома зі своїми рідними!
Князь Берік на її лють не зважив.
— Ясна панно, — звернувся він до Ар’ї з утомленою чемністю, — ви можете впізнати в обличчя брата вашого дідуся? Пана Бріндена Таллі на прізвисько Чорноструг? А він вас, часом, не упізнає?
Ар’я похнюпилася і заперечливо захитала головою. Колись вона чула від матері про пана Бріндена Чорноструга, та якщо навіть і бачила його, то була замала, щоб пам’ятати.
— Чорноструг навряд чи заплатить добрі гроші за дівчинку, якої навіть не знає, — мовив Том. — Таллі — порода підозрілива, до чужинців недобра. Ще вирішать, що ми хочемо продати їм підроблений товар.
— Та ми його переконаємо! — наполягав Лим Лимонний Сіряк. — Вона сама переконає. А чи Гарвін. До Водоплину звідси найближче. Я кажу — треба відвести її туди, забрати золото, а далі хай її хоч хапко ухопить, то вже не наш клопіт.
— А якщо нас леви захоплять у замку? — запитав Том. — То ж їхня солодка мрія — вивісити його вельможність у клітці з верхівки Кастерлі-на-Скелі.
— Я не дозволю себе захопити, — відповів князь Берік. Останнє — несказане — слово повисло у повітрі. «Живим.» Але почули його усі, навіть Ар’я, хоч воно і не зірвалося з князевих вуст. — І все ж наосліп нам сунути не варто. Я хочу знати, де стоять озброєні загони — і вовки, і леви. Шарна має знати бодай щось, а маестер князя Ванса має знати більше. Звідси недалеко Жолуді. Перебудемо в пані Рідколіс, а тим часом вишлемо наперед розвідників і дізнаємося…
Його слова стугоніли у вухах, наче гупання тулумбасу. Ар’я вже не могла їх терпіти. Вона хотіла до Водоплину, а не до Жолудів; хотіла до матері та брата Робба, а не до пані Рідколіс та якогось дядька, що й не знала його ніколи. Ар’я крутнулася, ринула до дверей, а коли Гарвін спробував ухопити її за руку, то вивернулася стрімко, мов змія.
Знадвору стайні лупив дощ, на заході блимала віддалена блискавка. Ар’я щосили побігла геть, незнамо куди, бажаючи зостатися на самоті, подалі від голосів, порожніх слів та порушених обіцянок. «Я ж лише хотіла потрапити до Водоплину, більше нічого!» Та сама винна — дарма потягла за собою Гендрі та Мантулика, тікаючи з Гаренголу. Їй би краще повелося наодинці. Якби вона була сама, то ніколи б не потрапила до рук розбійників, зате вже побачила б мати і Робба. «Вони мені не зграя. Справжня зграя мене б не зрадила.»
Ар’я пробігла через калюжу каламутної води. Хтось позаду гукав її ім’я — може, Гарвін, а може, Гендрі — але вигуки потопали у громі, що котився пагорбами за пів-удару серця після блискавки. «Князь-блискавка, ото ще» — подумала вона сердито. — «Померти не здужає, як чесні люди. Лише брехати й навчився!»
Десь далеко ліворуч заіржав кінь. Ар’я відбігла від стайні сажнів хіба на двадцять, але змокла вже до кісток. Вона пірнула за ріг однієї з розвалених хат, сподіваючись знайти якусь криївку від дощу хоч за вкритою мохом стіною, але трохи не полетіла шкереберть на одного з вартових. Долоня у кольчузі вхопила її за руку і стиснула, наче обценьками.
— Мені боляче! — заверещала вона, пробуючи викрутитися. — Ану пустіть, я вже йшла назад до стайні, я…
— До стайні?! — Коли Сандор Клеган сміявся, то наче хтось шкрябав залізом по каменю. — Гори вогнем твоя стайня, мала вовчице. Тепер ти моя.
Однією рукою він недбало зісмикнув її на землю і, не зважаючи на відчайдушне хвицяння ногами, потягнув до коня, що чекав неподалік. Холодна злива батожила їх обох, змивала додолу Ар’їн вереск, а в голові їй крутилося лише питання, почуте кілька днів тому: «Тобі не казали, що хорти роблять вовкам?»