Хайме VI
Лихоманка уперто трималася, проте пеньок зцілювався чисто, і Кайбурн сказав, що решті руки вже ніщо не загрожує. Хайме аж пекло вже нарешті зникнути з Гаренголу, залишити Кровоблазнів та Брієнну Тарфійську далеко позаду себе. Бо у Червоному Дитинці на нього чекала справжня жінка.
— З вами я надсилаю Кайбурна, він буде доглядати вас дорогою до Король-Берега, — сказав Руз Болтон на ранок їхнього відбуття. — Він плекає палкі сподівання, що ваш батько змусить Цитадель повернути йому ланцюга на знак подяки за сина.
— Ми всі плекаємо свої сподівання. Якщо він мені відростить нову руку, батечко зробить його великим маестром.
Супровід Хайме очолював Сталевий Шкарбан Вальтон — прямодухий, різкий, суворий до брутальності сотник із тих гартованих вояків, поруч із якими Хайме служив усе життя. Такі, як Вальтон, убивали без роздуму за наказом свого володаря, ґвалтували на гарячу голову після битви, грабували все, що стрічали дорогою, а після війни поверталися додому, кидали списи, брали до рук мотики, одружувалися з дочками сусідів і плодили собі зграю скигливих дітлахів. Люди подібного штибу корилися будь-якому наказові без питань, але в їхню плоть все ж не в’їлася та глибока людожерська жорстокість, якою уславилися «Хвацькі Компанійці».
Обидва загони вийшли з Гаренголу одним ранком, під сірим холодним небом, яке скоро обіцяло дощ. Пан Аеніс Фрей пішов ще три дні тому на північний схід королівським гостинцем. Болтон збирався вирушати за ним услід.
— Тризуб повниться дощами, — розповідав він Хайме. — Навіть на рубіновому броді перетнути його буде важко. Ви перекажете мої теплі вітання вашому батькові?
— Авжеж. А ви переказуйте мої Роббові Старку.
— Оце вже неодмінно.
Декілька «Хвацьких Компанійців» зібралися у дворі подивитися на загони, що рушали в путь. Хайме ристю потрусив до них.
— Золло! Яка чемність — ти прийшов мене проводити! Паць, Тімеон! Ви за мною сумуватимете, чи не так? А ти, Пелеше, і не пожартуєш на прощання, не розрадиш мою журбу перед дорогою? Ой, Роржику! І ти нагодився мене на щастя поцілувати?
— Іди грай себе в сраку, безрукий, — буркнув Рорж.
— Та піду, піду. Але будь певний, повернуся, і тоді побачимо, хто кого гратиме. Ланістери завжди платять борги.
Хайме розвернув коня і приєднався до Сталевого Шкарбана Вальтона з його двома сотнями кінної варти. Князь Болтон убрав його як лицаря, навмисне не зважаючи, що відсутність правиці перетворює лицарське вбрання на посміховисько. Хайме їхав при мечі та кинджалі на поясі, зі щитом та шоломом при сідлі, в кольчузі під темно-брунатним вапенроком. Ясна річ, він не був такий дурень, щоб показувати світові лева Ланістерів чи простий білий щит, який за правом належав присяжному братчикові Королегвардії. Замість них Хайме відшукав у зброярні старого щита, побитого і поколотого, на якому збереглося ще досить потрісканої фарби від зображення чорного кажана дому Лотстон на срібно-золотому полі. Лотстони тримали Гаренгол ще перед Вентами і свого часу вважалися могутньою родиною, та вже сто років як вимерли — ніхто не поскаржився б, що Хайме не за правом носить їхній знак. Він не стріне ані їхніх родичів, ані ворогів, ані присяжних слуг… коротше кажучи, нікого небезпечного для себе.
З Гаренголу вони виїхали крізь меншу східну браму, а з Рузом Болтоном та його військом попрощалися за десять верст по тому. Їхній шлях лежав далі на південь, уздовж озера. Вальтон бажав якомога довше уникати королівського гостинця, надаючи перевагу коліям селянських возів та звірячим стежкам поблизу Божого Ока.
— Королівським гостинцем воно швидше було б.
У Хайме в голові крутилася одна думка — як хутчіше дістатися до Серсеї. Якщо поспішити, то хтозна — чи не вдасться встигнути і на весілля Джофрі.
— Не хочу собі халепи, — відрізав Сталевий Шкарбан. — Бозна-хто там зараз ходить королівським гостинцем.
— Та хто б не ходив — чого тобі боятися? Ти ж маєш дві сотні хлопців на конях і при зброї.
— Маю. А хтось може мати більше. Пан князь сказали відвезти вас цілим до вашого ясновельможного батечка. Ось я і везу.
«Я вже колись тут їхав» — пригадував Хайме за кілька верст, проминаючи покинутий млин на березі озера. Рясним бур’яном поросло усе там, де колись до нього сором’язливо посміхалася мірошникова дочка, а мірошник гукав:
— Гей, лицарчуку! На турнір отуди, а не звідти! Завертайте назад!