Сем мав при собі мапи, та якщо вони з Йолею зараз не в Білодереві, то яка з тих мап користь? «Мабуть, ми зайшли надто далеко на схід, коли обходили те озеро» — дратувався він, — «або навпаки, на захід, коли я намагався віднайти попередній шлях». Сем уже починав ненавидіти озера та річки. Тут, за Стіною, ніде не було ані мостів, ані переправ, і доводилося кожне озеро обходити кружним шляхом, а на кожній річці шукати броду. Легше пройти звіриною стежкою, ніж ломитися крізь підлісок, легше обійти хребта, ніж видиратися на нього. «Якби з нами був Банен або Дивен, ми б уже сиділи в трапезній замку Чорного, гріли ноги коло вогню.» Але Банен загинув, а Дивен пішов з Греном, Скорботним Едом та рештою.
«Стіна має п’ятсот верст довжини і сто сажнів висоти» — нагадав собі Сем. Якщо рухатися на південь, рано чи пізно вони її знайдуть. А вони таки рухалися на південь — цього він був певен. Удень він обирав напрямок за сонцем, а ясними ночами — за хвостом Крижаного Дракона. Щоправда, вночі вони тепер ішли нечасто, відколи сконав другий кінь. Навіть при місяці поміж дерев було надто темно; Сем або другий бахмутик легко могли зламати ногу. «Тепер ми вже добряче на півдні. Я цього певен. Інакше бути не може.»
А от чого він певен не був — це куди вони відхилилися, на схід чи захід, і наскільки саме. Так, Стіни вони мали досягти… зрештою… за день чи тиждень… ну хай два, але тоді вже напевне… та де саме, в якому місці? Їм потрібне було не абищо, а брама у замку Чорному — єдиний прохід крізь Стіну протягом усіх її п’ятисот верст.
— Чи й справді Стіна така велика, як розповідав Крастер? — питала Йоля.
— Ще й більша. — Сем намагався говорити легковажно та бадьоро. — Така височезна, що й замків, схованих за нею, не видно. Але вони там є, сама побачиш. Стіну збудовано з льоду, але замки — з каменю та дерева. Там є високі башти, глибокі льохи, велетенська трапезна палата, де удень і вночі палає жаркий вогонь. Там так тепло, Йолю, що ти й не повіриш!
— Можна мені буде постояти коло вогню? Мені й хлопчикові? Недовго, лишень зігрітися трохи.
— Стоятимеш, скільки схочеш. До того ж їстимеш і питимеш досхочу. Гаряче пряне вино, миску тушкованої з цибулею оленини, Гобів хліб просто з печі — такий гарячий, що аж пальці обпікає.
Сем зідрав рукавицю — трохи розім’яти власні пальці коло вогню. Та скоро пошкодував: пальці заніміли з холоду, але потім відігрілися і заскніли так, що він трохи не закричав.
— Буває, дехто з братів співає, — вичавив він через силу, аби відволіктися від болю. — Дареон краще за всіх, але його відіслали до Східної Варти. Є ще Гальдер. І Ропух. Його насправді Тодером звуть, та він мармизою так на ропуху схожий, що прізвисько від братів причепилося. Співати він любить, але голос має поганючий.
— А ти співаєш? — Йоля поворушила хутро, переклала дитину з однієї груді на іншу.
Сем зашарівся.
— Я… я знаю кілька пісень. Як був малий, то полюбляв співати. І танцювати теж, хоча пан батько не схвалювали. Казали так: «хочеш стрибати, мов навіжений, то хапай меча і стрибай у дворі з хлопцями».
— А чи не заспіваєш якоїсь південської пісеньки? Для дитинки?
— Коли хочеш, заспіваю. — Сем хвилинку подумав. — Є така пісня… її співав наш септон мені та сестрам, коли ми були малі й мусили лягати спати. «Пісенька про Седмицю» — ось як вона зветься.
Сем прочистив горло і тихенько заспівав: