— Де це ти надибав такого звіра? — завимагав нарешті лицар з вилами.
— М’сьпані наказали привести, зацний пане лицарю, — запобігливо забубонів Клеган. — Весільний подарунок молодому князеві Таллі, з ласки вашої вірності.
— Яка ще пані? Кому ти служиш?
— Старій пані Вент, добрий паночку.
— Чи не намірилася вона викупити собі назад Гаренгол за одну коняку? — глузливо спитав лицар. — О боги! Нема дурнів гірших, ніж старі дурні.
Але махнув поблажливо уздовж дороги.
— Їдь собі, чоловіче.
— Дякую, м’сьпане.
Хорт ляснув батогом, старі мерини знову поволі посунули уперед. За час зупинки колеса глибоко вгрузли у болото, і знадобилася якась хвилина, щоб запряжка витягла гарбу на волю. До того часу кінна чата вже поїхала геть. Клеган кинув на них останній погляд і пирхнув зневажливо.
— Пан Донел Стіг, — буркнув він. — Я в нього стільки коней відібрав, що й не порахую. Обладунків теж. А у бугурті якось трохи не вбив.
— Чому ж він вас не упізнав? — запитала Ар’я.
— Бо всі лицарі — дурні. Він, бач, себе зганьбить, якщо придивиться до якогось там обісраного хама. — Клеган злегка ляснув коней батогом. — Не піднімай очей, розмовляй шанобливо, величай їх «ласкавими панами», і лицарі тебе не помічатимуть. Їм коней цікавіше роздивлятися, ніж простолюдців. Морока він би, може, і упізнав би, якби колись бачив мене на ньому верхи.
«А в обличчя — то напевне б упізнав.» Про це Ар’я не мала сумніву — ніхто, побачивши бодай раз опіки Сандора Клегана, їх не забував. Та й під шоломом його рубці не дуже сховаєш — якщо шолома зроблено у подобі вишкіреної собачої голови.
Саме затим їм знадобилася гарба та барила солонини.
— Не хочу, аби мене притягли перед очі твого брата у кайданах, — казав їй Хорт. — І прорубатися до нього крізь варту мені теж не дуже кортить. Доведеться трохи побавитися лицедійством.
Випадково стрінутий на королівському гостинці селянин забезпечив їх гарбою, кіньми, одягом та барилами свинини — хоча згоди його ніхто не питав. Усе згадане Хорт відібрав, погрожуючи мечем. Та коли селянин вилаяв його грабіжником, Хорт заперечив:
— Мовчи! Я — хуражир-заготівельник. Дякуй, що не знімаю з тебе останнє спіднє. А чоботи скидай, бо ноги відрубаю. Тобі вибирати.
Селянин був на зріст і статуру не менший за Клегана, та все ж обрав скинути чоботи і лишити собі ноги.
Настав вечір, а вони все тяглися гостинцем до Зеленозубу і замків-близнюків князя Фрея. «Ще трохи, і будемо там» — думала Ар’я. Мала б радіти, але натомість у животі смоктало і судомило. Може, то була лихоманка, що напала на неї від дощу та холоду. А може, й ні. Минулої ночі вона бачила поганий сон — дуже, дуже страшний. Про що він був, Ар’я вже не пам’ятала, та моторошне відчуття збереглося на цілий день, ба навіть посилилося. «Страх ріже глибше, ніж меч.» Вона мусила бути сильною — такою, як казав батько. Між нею та матір’ю тепер не лишилося майже нічого, крім замкової брами, річки та війська… Роббового війська, якого їй нема чого боятися. Хіба не так?
У тому війську, щоправда, був Руз Болтон. «Князь-п’явка» — так його кликали розбійники. Згадка про Болтона її бентежила — адже вона втекла з Гаренголу не лише від Кровоблазнів, а й від нього. Довелося навіть урізати горло одному з його стражників. Чи знає він, що то її рук справа? Чи може, винуватить Гендрі або Мантулика? Чи сказав би він її матері? А що б зробив, якби побачив? «Та може, він мене і не впізнає.» Цими днями вона скидалася радше на мокрого щура, ніж на чашницю вельможного князя. До того ж — щура-хлопчака. Хорт повідтинав їй волосся жменями якихось два дні тому, а стригаль з нього був ще гірший, ніж з Йорена — Ар’їна голова з одного боку лишилася зовсім лиса. «Ручуся, Робб мене теж не впізнає. А може, й матінка.» Востаннє, коли вони бачилися — того дня, коли князь Едард Старк вирушав із Зимосічі — вона була маленькою дівчинкою.
Ще не побачивши замку, вони вже почули музику — віддалене гупання тулумбасів, гудіння рогів та сурм, пронизливе висвистування сопілок та кіз. Гуркіт річки та стукіт дощу по каптурах заважали дослухатися.
— Ми не встигли на весілля, — мовив Хорт, — та здається, бенкет іще триває. Скоро я тебе здихаюся.
«Ні, це я тебе здихаюся» — відповіла Ар’я подумки.
Дорога раніше бігла на північний захід, але раптом повернула просто на захід між яблуневим садом та прибитою дощем нивою. Подолавши останні дерева і виїхавши на гребінь, вони разом уздріли обидва замки, річку і табори війська. Там було кількасот коней, кілька тисяч людей, і увесь той люд або напхався до височезних та довжелезних бенкетних шатрів з грубого полотна перед брамою східного замку, або мулявся коло них, намагаючись потрапити всередину. Робб поставив свій табір подалі від мурів, на вищому та сухішому ґрунті, але Зеленозуб геть вийшов з берегів і підтопив навіть кілька недбало поставлених наметів.