Тут музика з замку чулася гучніше. Табором лунали тулумбаси та роги. Але музики у ближчому замку грали іншої, ніж музики на дальньому березі — виходила битва, а не пісня.
— Якісь тут музики недоладні, — зауважила Ар’я.
Хорт видав якийсь звук — можливо, сміх.
— Десь у Ланіспорті вже і старі глухі баби, мабуть, жаліються на гармидер! Чув я, що в старого Вальдера Фрея очі вже не ті. Але ніхто начебто не казав, що він ще й недочуває!
Ар’я пошкодувала, що зараз не день. Якби вийшло сонце та дмухнув вітер, вона б краще побачила прапори, знайшла лютововка Старків, сокиру Кервинів, кулак Гловерів. Але у пітьмі усі кольори здавалися сірими. Дощ стишився до дрібної мряки, майже вогкого туману, але прапори вже встигли набрати стільки вологи, що висіли понурими ганчірками, на яких було годі щось розібрати.
Навколо табору півколом поставили загорожу з возів та хур — грубий дерев’яний заслін супроти можливого нападу. Саме там їх зупинила варта. Десятник тримав ліхтаря, при світлі якого Ар’я роздивилася, що кирею він мав блідо-рожеву з червоними краплями. Його стражники несли на собі нашиті проти серця значки князя-п’явки — оббілованого чоловіка Жахокрому. Сандор Клеган розповів їм ту саму казочку, що й кінній чаті, але болтонівський десятник був міцніший горішок, ніж пан Донел Стіг.
— Йолоп! Це весілля вельможного князя, тут не подають твою смердючу солонину.
— Маю ще солоні свині ноги, пане лицарю.
— На весіллі їм не місце. Та й учти вже половина минула. І не величай мене лицарем — я добрий північанин, а не якийсь південський жевжик.
— Пані мені наказали знайти управителя або кухаря…
— Замок зачинено. Панство наказано не турбувати. — Десятник трохи подумав. — Та нехай, викидай своє добро отам коло шатрів.
Він показав закольчуженим кулаком.
— Пиво треба закусювати, а старий Фрей якось проживе і без свинячих ніжок. Однак у нього зубів нема. Запитай там Мочара, він тобі скаже, що робити.
Десятник гавкнув наказ, його стражники розкотили вози, щоб пропустити прибулих. Батіг Хорта погнав запряжку до шатрів; нікому, схоже, не було до них діла. Плюхаючи ногами та колесами по калюжах, вони проминули рядки яскравих барвистих наметів, чиї стіни мокрого шовку світилися від жарівниць та світилень усередині, наче чарівні ліхтарі: рожевим, золотим, зеленим сяйвом; смугами, хвилями, клітинами, подобами птахів та звірів, зірками та наріжниками, колесами, мечами та сокирами. Ар’я помітила жовтого намета з шістьма жолудями на запонах — три, потім нижче два, потім ще один. «Князь Рідколіс» — упізнала вона, пригадавши замок Жолуді та лагідну пані, яка сказала їй, що вона гарненька.
Втім, на кожне мерехтливе шовкове шатро припадало два десятки простих полотняних або повстяних, темних і непрозорих. Були там і намети-курені, що вміщували десятків зо чотири піших вояків кожен — але навіть вони здавалися карликами поруч із трьома бенкетними шатрами.
Скидалося, що гості на весіллі пиячать вже кілька годин поспіль. Ар’я чула гучні здравиці та стукіт кухлів, домішані до звичайного табірного гармидеру: іржання коней, гавкання собак, гуркоту возів десь у пітьмі, сміху, лайок, брязкання заліза, торохтіння чогось дерев’яного. Музика щодалі гучнішала, поки вони наближалися до замку, а за нею чувся глибший та похмуріший шум — то річка, стрімкий набухлий Зеленозуб, гарчала, наче лев у своєму лігві.
Ар’я крутилася на всі боки, намагаючись побачити усе одразу, сподіваючись розшукати хоч одного значка з лютововком, хоч одного сіро-білого намета, хоч якесь знайоме обличчя з Зимосічі. Але бачила самих лише чужинців. Вона витріщилася на чолов’ягу, що полегшував міхур у очереті, але то не був Пивотряс. Із якогось намету зі сміхом вискочила напівгола дівчина, але намет був блакитний, а не сірий, як їй спершу здалося, а чоловік, що вискочив слідом за дівчиною, носив на жупані лісового кота, а не вовка. Під деревом четверо лучників накладали навощені стріли на довгі луки, але то не були стрільці її батька. Дорогу їм перетнув маестер, але занадто молодий та стрункий для маестра Лювина. Ар’я зиркнула угору на Близнюки — високі баштові вікна м’яко світилися там, де горіли свічки чи світильні. Крізь запону мряки обидва замки здавалися загадково-зловісними, як у казках Старої Мамки. Але вони не були Зимосіччю.