Найгірша тиснява коїлася у бенкетних шатрах. Широкі запони відкинули та підв’язали мотузками; вояки пропихалися туди й назад з рогами та кухлями у руках, а дехто вже і з табірними дівками. Ар’я зазирнула усередину, коли Хорт правив повз перше шатро з трьох, і побачила кількасот людей на лавах та навколо барил меду, пива і вина. В шатрі не було де поворухнутися, та ніхто, здається, не зважав — принаймні там було тепло та сухо, і мокра задубіла Ар’я навіть позаздрила гостям. Дехто горлав пісень. Коло дверей зсередини аж пашіло теплом, і до дрібного дощику примішувалася пара.
— За князя Едмура та пані Рослін! — почувся чийсь вигук. Усі випили, і тут хтось інший вигукнув знову: — За Молодого Вовка і королеву Джейну!
«Хто така королева Джейна?» — зачудувалася Ар’я. Вона знала єдину королеву — Серсею.
Коло бенкетних шатрів були викопані вогняні ями, вкриті грубими навісами з плетеного гілля та шкур. Навіси не пропускали дощ, якщо він падав просто згори, та від річки дмухав вітер, і вода все одно летіла на багаття, змушуючи вогонь сичати і вихоритися іскрами. Служники повертали над вогнем на рожнах великі шмати м’яса. Від пахощів у Ар’ї потекла слина.
— Може, нам спинитися? — запитала вона Сандора Клегана. — Онде північани у наметі.
Вона упізнала їх по бородах, по обличчях, по кожухах з ведмежих та тюленячих шкур, по ледве розбірливих здравицях та піснях. Тут були карстарківці, умберівці, вояки гірських родів.
— Мабуть, і з Зимосічі хтось є.
Люди її батька, люди Молодого Вовка, лютововки Старків.
— Твій брат напевне у замку, — відказав Сандор. — Твоя мати теж. Хочеш до них чи ні?
— Хочу, — відповіла Ар’я. — Але ж нам наказано до Мочара.
Саме так. Адже десятник звелів їм з’явитися з солониною до Мочара.
— Хай той Мочар запхає собі в сраку гарячу коцюбу. — Клеган ляснув батогом; той свиснув у повітрі, розрізав навпіл вогку мряку і вкусив кінський бік. — Мені потрібен не він, а твій брат.
Кетлін VII
Тулумбаси гупали «гуп-гуп-гуп», і так само гупало їй у голові. З галереї, повної музик, при дальньому кінці трапезної голосили кози, пищали сопілки, вищали скрипки, дуділи роги, веселої пісеньки виводили міхури, але тулумбаси своїм перестуком вели за собою решту інших. Музика відбивалася від покрівлі даху, лунала під кроквами, а гості їли, пили та галасували унизу на лавах за столами. «Вальдер Фрей, певно, глухий, мов пень, якщо зве оце музикою.» Кетлін ковтнула вина з келиха і глянула, як Дзвоник вистрибує під виспів «Алісанни». Принаймні їй здавалося, що то має бути «Алісанна». Хто їх знає, тих музик — може, насправді вони грали «Ведмедя і красну дівку».
Знадвору ще й доти сіяв дощ, але всередині Близнюків стояла тепла задуха. У комині ревів вогонь, у залізних держаках уздовж стін палали та диміли смолоскипи. Але найжаркішим теплом пашіли тіла весільних гостей: вони набилися на лави так тісно, що кожен, хто здіймав кухля у здравиці, мимоволі тицяв сусіді ліктем під ребра.
Навіть панству на почесному помості сиділося тісніше, ніж Кетлін бажала б. Її посадовили між паном Риманом Фреєм та князем Рузом Болтоном, і вона вже досхочу нанюхалася обох. Пан Риман пив так, наче на Вестеросі скоро скінчиться вино, і випрівав тим вином з-під пахв. Ніс підказував Кетлін, що він з голови до ніг облився запашною лимонною водою, але жоден лимон не здатен був забити стільки кислого поту. Запах Руза Болтона був солодший, та від того не приємніший. Він потроху сьорбав трав’яну наливку замість вина або меду, а їв лише крихітні шматочки від кожної страви.
Кетлін не могла винуватити князя за байдужість до частунку. Весільний бенкет почався з ріденької цибульної юшки, за нею подали дрібно нарізану суміш зеленої квасолі, цибулі та буряків, річкових щук, тушкованих у мигдалевому молоці, миски товченої ріпи, вистиглої ще до того, як потрапити на стіл, холодець із телячих мізків та жилаву рублену яловичину. Хіба не сором вітати короля таким убогим харчем? Від драглистих телячих мізків Кетлін трохи не знудило, але Робб їв і не жалівся, а її брат був надто захоплений нареченою, щоб зважати на страви.
«Хто б подумав, що Едмур скаржився на майбутній шлюб упродовж усього шляху з Водоплину до Близнюків?» Чоловік та дружина їли з однієї тарелі, пили з одного келиха маленькими обережними ковточками, а між ковтками обмінювалися цнотливими цілунками. Більшість страв Едмур відсилав помахом руки. Винуватити його Кетлін не могла, бо не згадала б жодної страви, поданої на власному весіллі. «А чи куштувала я хоч одну? Або всенький бенкет просиділа, витріщаючись на Недове обличчя і питаючи себе, хто це такий сидить поруч?»