Побачивши собак, Кетлін знову пошкодувала, що тут немає Сірого Вітра. Князь Вальдер відмовився пускати Роббового лютововка до трапезної.
— Чував я від людей, що ваш лютий звір має смак до людської плоті, хе-хе, — казав старий. — Далебі, ще горлянки нам тут повидирає. Не дозволю я пускати таке чудовисько на весілля моєї Рослін. Адже тут жінки, діточки, мої невинні квіточки.
— Сірий Вітер не становить для них небезпеки, пане князю! — намагався переконати його Робб. — Я ж буду тут, поруч!
— Та ви ж і перед брамою були поруч, хіба ні? Саме тоді, коли вовк напав на онуків, яких я вислав вам назустріч. Не думайте, що я нічого не знаю — мені все розповіли, усе до дрібниць, хе-хе.
— Але ж нікому не було завдано шкоди…
— Не завдано шкоди? Це так нам король говорить, еге ж? Петир упав з коня. Упав, прошу пана! Я так втратив одну з дружин — вона теж упала з коня.
Вуста його безупинно прицмокували.
— Чи може, не дружину, а підбічницю? Здається, мати Чорного Вальдера. Еге ж, саме так, згадав — упала з коня і розтрощила собі голову. Що б сказали їхня милість, якби Петир скрутив собі в’язи, хе-хе? Подарували б мені ще одне вибачення замість онука, га? Е ні, оце вже ні. Може, ви й король, заперечувати не буду, Король-на-Півночі, хе-хе, але під моїм дахом — мій закон. Обирайте: або вовк, або весілля, пане королю. І те, й інше ви мати не можете.
Кетлін бачила, як розлютився син, та потім скорився долі з усією чемністю, яку зміг зібрати докупи. «Якщо князеві Вальдеру буде завгодно подати мені юшку з вареної ґави, приправлену хробаками» — казав він раніше, — «то я не лише з’їм, а й попрохаю другу миску.» Ось і доводиться їсти вже другу, а може, й третю.
Тим часом Великоджон перепив ще одного виплодка князя Вальдера — цього разу Петира Пуздрю. Той звалився на стіл без тями, а Кетлін подумала: «Хлопчина утричі менший за Умбера. Куди він пнувся?» Переможець, князь Джон, витер рота, підвівся і заспівав пісню.
Голос північний князь мав непоганий, хоч язик йому трохи плутався від випитого. На жаль, скрипалі, сопілкарі та інші музики якраз виводили «Квіти навесні» — пісню, що так само пасувала до слів «Ведмедя і красної дівки», як равлики до вівсяної кулеші. Утворився такий гидкий гамір, що навіть бідолаха Дзвоник затулив вуха.
Руз Болтон промимрив якісь слова надто тихо, щоб його почули, і пішов шукати нужник. У забитій людом трапезній хтось із гостей та челяді без упину входив, виходив чи мулявся туди-сюди. Кетлін знала, що панство та лицарство трохи нижчого ґатунку зараз бенкетує так само гучно в іншому замку. Князь Вальдер випхав усіх позашлюбних дітей та їхніх нащадків на інший берег річки, і Роббові північани вже встигли назвати другий бенкет «байстрюцьким гульбищем», а дехто з гостей навіть нишком зник із трапезної перевірити, чи не гуляють там байстрюки веселіше за вельможне панство. Знайшлися і такі, які надали перевагу таборові поза замком. Адже Фреї викотили туди цілі вози вина, пива та меду, аби прості вояки та стражники пили досхочу за поєднання у шлюбі Водоплину з Близнюками.
Робб присів на вільне після Болтона місце і стиха мовив:
— Ще декілька годин, матінко, і цей вертеп буде закінчено. — Великоджон тим часом горлав про діву з медом у волоссі. — Чорний Вальдер сидить лагідний, наче ягня, а дядько Едмур гарненько втішається молодою дружиною.
Робб перехилився через Кетлін та покликав:
— Пане Римане!
Пан Риман Фрей блимнув очима і запитав:
— Так, пане королю?
— Я сподівався просити Оливара, щоб він повернувся до мене зброєносцем задля походу на північ, — мовив Робб. — Але тут я його не бачу. Невже він на другому бенкеті?
— Оливар? — Пан Риман хитнув головою. — Ні, Оливара немає. Його… немає в замках. Служба.
— Зрозуміло, — вагаючись, відповів Робб, але, судячи з голосу, насправді нічого не зрозумів. Пан Риман, утім, пояснити не зізволив, і король знову підвівся з-за столу. — Дозвольте припросити вас до танку, матінко?
— Дякую за ласку, але ні. — У голові смикало та гуло; танцювати їй зараз хотілося найменше у світі. — Але одна з доньок князя Вальдера, певно ж, охоче складе тобі пару.