Десь далеко завив вовк. Посеред табірного гармидеру, музики та низького зловісного гуркоту бурхливої річки його було нелегко розчути, але Ар’я розчула — можливо, навіть не вухами. Виття пронизало Ар’ю, наче гострий ніж, змащений гнівом та смутком. З замку виїжджало дедалі більше вершників по четверо у шерезі: лицарі, зброєносці, компанійці, смолоскипи та сокири… валці не було видно кінця.
Раптом ззаду почулося щось нове. Коли Ар’я озирнулася, то побачила, що замість трьох великих бенкетних шатрів лишилося два — той, що стояв посередині, звалився на голови бенкетників. Якусь мить вона не розуміла, що бачить. Потім з-під поваленого шатра почали вибиватися язики полум’я, а два інших, з важкого намащеного полотна — потроху падати на голови людей. У повітря здійнявся рій вогняних стріл. Запалало друге шатро, потім третє. Люди галасували вже так гучно, що з-за музики стали чутні слова. Темні постаті рухалися на тлі язиків полум’я; обладунки на них здалеку виблискували жовтогарячим.
«Битва» — зрозуміла Ар’я. — «Це битва. А вершники…»
Більше часу дивитися на шатра не було. Темні та знуртовані води річки, що вийшла з берегів, перед підйомним мостом сягали коням аж до черева, та вершники все одно долали воду вперто і завзято, мовби у лад музиці свята. Раптом з обох замків залунав один і той самий наспів. «Я знаю цю пісню» — втямила Ар’я. Вона чула її від Тома-Сімки тієї дощової ночі, коли розбійники сиділи у броварні разом зі святими братами. «На престолі вранці-рано князь до князя промовляє…»
Головну увагу фреївських вершників займало подолання болота з очеретом, але деякі накинули оком і на їхню гарбу. Ар’я побачила, як троє на конях відділилися від головної валки і заплюхали мілкою водою. «Не скорюсь тобі я, пане, лев хай лева не лякає.»
Клеган звільнив Морока від припони одним ударом меча і скочив йому на спину. Румак добре знав, чого від нього хоче хазяїн; він нашорошив вуха і розвернувся до огирів нападників. «Кіт черлений, кіт у златі — кожен гострі кігті має. Пазур на черленій лапі чей не гірше убиває.» Ар’я сотню сотень разів молилася про смерть Хорта, проте зараз… у руці вона мала каменя, слизького від болота, і навіть не пригадувала, коли і як його підняла. «У кого мені його кинути?»
Вона аж підскочила від брязкоту криці — то Клеган відвернув удар першої галябарди. Поки Хорт давав ради першому нападникові, другий об’їхав його колом і спробував поцілити у поперек. Морок крутнувся, Хорт отримав побіжного удару, від якого в мішкуватій селянській сорочині розпанахалася дірка, відкриваючи кольчугу. «Він один проти трьох.» Ар’я щосили стиснула каменя. «Вони його напевне уб’ють.» І пригадала Мику — хлопця-різниченка, що був їй другом так недовго.
А тоді вона побачила, як третій вершник летить просто на неї, та заховалася за гарбу. «Страх ріже глибше за меч.» Вона чула роги, кози, тулумбаси, іржання коней, скрегіт криці на криці, але все те здавалося дуже далеким. У світі лишився тільки нападник на коні та галябарда у нього в руці. На обладунку він мав вапенрока з двома баштами — знаком Фреїв. Ар’я все це побачила, та нічого не зрозуміла. Адже її дядько мав одружитися з дочкою князя Фрея. Фреї були друзями та союзниками її брата.
— Облиште мене! — заверещала вона, коли вершник огинав гарбу, але той не слухав.
Коли він дав остроги коню, Ар’я жбурнула камінь точно так, як колись дике яблучко у Гендрі. Того разу вона влучила Гендрі просто межи очі. Проте зараз камінь лише відскочив од скроні шолома кудись убік. Нападник відсахнувся, але тільки й того. Ар’я відступила, навшпиньках долаючи болотистий ґрунт, знову заховалася від лицаря за гарбу. Лицар рушив слідом неквапною ристю; в його зоровій щілині Ар’я бачила лише пітьму. Її камінь навіть не зім’яв йому шолома. Вони зробили навколо гарби коло, потім друге, потім третє. Нарешті лицар вилаявся:
— Хай тобі грець! Скільки не бігай, а…
Удар сокири влучив йому точно у потилицю, розтрощив шолома та черепа, викинув із сідла долілиць. Позаду з’явився Хорт — верхи на Мороці, як раніше. «Звідки у вас сокира?» — трохи не спитала вона, та потім побачила сама. Один із Фреїв лежав привалений власним напівмертвим конем, потопаючи у десяти вершках води. Третій чоловік простягся на спині й не рухався. Він не мав на шиї ринграфа; з-під щелепи стирчав уламок меча.
— Дай мені шолома! — загарчав Клеган.
Шолом був запханий на низ мішка сушених яблук у самому задку гарби, аж за солоними свинячими ніжками. Ар’я вивернула мішок і кинула шолома хазяїнові, а той ухопив однією рукою та насунув на голову. За мить там, де верхи сидів чоловік, з’явився сталевий пес, що вишкірявся на вогонь.