— Сподіваймося.
Джон гадав, що така надія є… та певніше за все, дичаки просто спинилися трохи пограбувати і поґвалтувати у Кротовині. А може, Стир чекав на захід сонця, щоб потай наблизитися у нічній пітьмі.
Настав полудень, потім минув, а жодного знаку теннів на гостинці не з’являлося. Раптом Джон почув кроки у башті. Скоро з-під ляди з’явився Овейн Пришелепок; обличчя його після підйому сходами аж пашіло. Під однією пахвою він тримав кошик печених пундиків, під іншою — кружало сиру; з руки звисала торба цибулі.
— Гоб сказав вас погодувати — раптом ви тут надовго.
«Може, надовго. А може, назавжди.»
— Подякуй йому від нас, Овейне.
Дик Фолярд був глухий, мов пень, але носом чув добре. Пундики були ще теплі, щойно з печі; Дик миттю запхав руку до кошика і висмикнув одного, потім знайшов грудку масла і намастив кинджалом.
— З родзинками! — радісно оголосив він. — І з горіхами!
Говорив він здушено, чудернацько, та якщо звикнути, то цілком розбірливо.
— Бери й мого, — мовив Шовкун. — Я не голодний.
— Ану їж! — звелів Джон. — Хтозна, коли трапиться поїсти наступного разу.
Сам він узяв два пундики. Горіхи у них були кедрові, а окрім родзинок, стрічалися ще й сушені яблука.
— Дичаки прийдуть сьогодні, Снігу-воєводо? — запитав Овейн.
— Коли прийдуть, то не сплутаєш, — відповів Джон. — Слухай роги.
— Треба, щоб дмухнули два рази. Тоді — напад дичаків.
Овейн був на зріст височенький, волоссям білявий, норовом приязний. Працював він ретельно і невтомно, дивував усіх майстерним теслярством, хутко і вправно лагодив метавки. Але сам полюбляв розповідати, як мати змалку впустила його на голову, і як половина розуму витекла в нього крізь вухо.
— Ти пам’ятаєш, куди тобі йти? — запитав його Джон.
— Я йду на сходи, каже Донал Нойє. Я йду на третій майданчик і стріляю з самостріла на дичаків, коли вони лізуть на вал. Третій майданчик — один, два, три, — закивав він головою. — Коли дичаки нападуть, то прийде король і врятує нас, адже так? Він могутній воїн, король Роберт, він напевно прийде. Маестер Аемон надіслав йому птаха.
Казати йому, що король Роберт Баратеон помер, було марно — все одно забуде, як забував раніше.
— Так, маестер Аемон надіслав птаха, — погодився Джон.
Незле і збрехати, аби Овейнові з того полегшало. Тим паче, що маестер Аемон справді вислав багато птахів… і не до одного короля, а до чотирьох. «Дичаки на порозі» — проказувало послання. — «Держава у небезпеці. Вишліть помочі, скільки зможете, до замку Чорного.» Круки полетіли навіть до Цитаделі Старограду, не рахуючи півсотні славетних князів у могутніх замках. Головну надію всі покладали на північне панство, і тому до північних князів Аемон надіслав по два круки кожному: до Умберів і Болтонів, до замку Кервин та Торгенового Закуту, до Карголду і Жбиру-в-Пущі, до Ведмежого острова, Старозамку, Вдоварти, Білої Гавані, Курганища, Бурчаків, до гірських твердинь Лидолів, Бурляїв, Нореїв, Гарклаїв та Вулів. Чорні птахи несли до них на чорних крилах чорні слова: «Дичаки на порозі. Північ у небезпеці. Приходьте з усією потугою.»
Але князі та королі, на відміну від круків, не мали крил. Якщо допомога і прийде, то певно ж, не сьогодні.
Коли ранок повернув на полудень, дим від Кротовини здмухнув вітер, і південне небо знову проясніло. «Без хмаринки» — подумав Джон. — «Якнайкраще.» Дощ або сніг могли усіх приректи на смерть.
Клідас та маестер Аемон поїхали кліттю нагору, в безпечну височінь Стіни, а з ними — більшість жінок Кротовини. Братчики у чорних кобеняках неспокійно міряли кроками верхівки башт, перегукувалися через дворище. Септон Келадор заспівав з вояками на валу молитву до Воїна, благаючи дарувати силу та мужність. Глухий Дик Фолярд скрутився під кобеняком та заснув. Шовкун накрутив колами навкруги башти, мабуть, із кількасот верст. А Стіна все плакала, а сонце повзло собі пронизливо-синім небом.
Коли вже сутеніло, Овейн Пришелепок повернувся знову — з чорною хлібиною та казанком баранини, тушкованої у пиві з цибулею. Заради найсмачнішої Гобової страви прокинувся навіть Дик. Хлопці з’їли усе до крихти і витерли хлібом дно казанка. Тим часом сонце на заході швидко сідало, і замком повзла різка чорна тінь.
— Запалюй вогонь, — звелів Джон Шовкунові, — та наливай до казана олію.