Саме тоді Джон і побачив Стира. Магнар видирався угору валом — випатраними мішками зерна, потрощеними барилами, тілами своїх та чужих. Спижевий лускатий обладунок тьмяно переливався у світлі пожежі. Стир зняв шолома, роззирнувся навколо, милуючись перемогою. І тут Джон помітив, що лисий та безвухий сучий син усміхається! У руці він тримав довгого списа з оберіг-дерева, що мав вигадливо зроблене спижеве вістря. Коли магнар побачив браму, то тицьнув на неї списом і щось прогавкав прадавньою мовою до півдесятка теннів, що його оточували. «Пізно» — подумав Джон. — «Ти мав би відвести своїх людей за вал — тоді кількоро, може, і врятував би.»
Нагорі довго та низько заревів ріг — не згори Стіни, а з дев’ятого майданчика приблизно за тридцять сажнів від землі, де стояв Донал Нойє.
Джон наклав вогняну стрілу на тятиву, Шовкун підпалив її смолоскипом. Джон ступив до огорожі, напнув, націлив, пустив. Язики полум’я затріпотіли позаду стрижня, що ринув униз і глухо вдарив у ціль.
Ціллю був не Стир — за ціль правили сходи. А вірніше, барила, діжки та мішки, які наскладав під сходами Донал Нойє аж до першого сходового майданчика: барила свічкового сала та світильної олії, лантухи сухого листя та масного ганчір’я, поколоті дрова, шмати кори, деревна стружка.
— Ще раз! — наказав Джон, а потім знову: — Ще раз! Ще раз!
Інші лучники теж пускали стріли — з кожної башти у межах досяжності. Деякі посилали стріли по високій дузі, щоб ті дісталися підніжжя Стіни. Коли в Джона скінчилися вогняні стріли, вони з Шовкуном почали підпалювати смолоскипи та щосили кидати з зубців донизу.
Нагорі раптом розквітло ще одне полум’я. Старі дерев’яні сходи всотували олію, наче губка, а Донал Нойє налив її вдосталь від сьомого майданчика аж до дев’ятого. Джон лише сподівався, що більшість їхніх власних людей устигла втекти до безпечного місця, перш ніж Нойє жбурнув смолоскипа. Чорні братчики знали його задум, але селюкам нічого не казали.
Вітер та вогонь швидко зробили свою справу; Джонові лишалося дивитися. Затиснені між вогнем знизу та вогнем згори, дичаки не мали куди тікати. Хтось ринув нагору і загинув там. Хтось утік донизу і загинув там. Деякі лишилися на місці — вони теж загинули. Багато стрибало зі сходів, аби не згоріти, і скрутило собі в’язи. Два з гаком десятки теннів ще юрмилися між двома вогнями, коли лід нарешті репнув від жару: від Стіни відвалилася нижня третина сходів, а заразом і кількасот пудів криги. Більше Джон Сніговій не бачив Стира, магнара теннів. «Стіна захищає себе» — подумав він.
Джон попрохав Шовкуна звести його у двір, бо від болю в пораненій нозі сам не міг дибати вже і з костуром.
— Візьми смолоскипа, — сказав він староградському хлопцеві. — Мені треба декого пошукати.
На сходах лежали головне тенни. Напевне, хтось із вільного народу зумів утекти — і то радше Мансові люди, ніж магнарові. Може, вона була серед них. Джон і Шовкун злізли униз повз тіла убитих під лядою і рушили у темряву. Під пахвою Джон підпирався костуром, а руку тримав на плечі хлопчака, що у Старограді був повією.
Стайня та трапезна згоріли до димного вугілля, проте уздовж Стіни пожежа буяла і досі, видираючись сходами від майданчика до майданчика. Час від часу чувся стогін, а потім «хрясь!», і від Стіни відвалювався новий шмат. У повітрі літав попіл та крижаний пил.
Джон знайшов Кворта мертвим, а Палюха — при смерті. Знайшов іще якихось мертвих або напівмертвих теннів, яких ніколи і не знав. Знайшов Чорного Чиряка, виснаженого втратою крові, та все ж живого.
Ігритту він побачив на латці старого снігу під Воєводською Баштою. Між грудей у неї стирчала стріла. Крижана паморозь лягла їй на обличчя, і в місячному сяйві здавалося, наче на дівчині вдягнена мерехтлива срібна личина.
Джон побачив, що стріла чорна, з пір’ям білої качки. «Не моя» — сказав він собі, — «щастя, що не одна з моїх.» Але почувався саме так, ніби стріла дістана була його рукою з його ж сагайдака.
Коли він став біля неї на коліна у сніг, вона розплющила очі.
— Джоне Сніговію, — прошепотіла вона дуже тихо. Стріла, певніше за все, простромила їй легеню. — Оце вже справжній замок? Не сторожова вежа?
— Це справжній замок. — Джон узяв її за руку.
— Добре, — прошепотіла вона. — Я хотіла побачити справжній замок, перш ніж…
— Ти побачиш іще сто замків, — пообіцяв він. — Битву закінчено. Маестер Аемон подбає про тебе.
Джон торкнувся її волосся.
— Адже ти поцілована вогнем, хіба забула? Щаслива. Однією стрілою тебе не вбити. Аемон витягне стрілу, залатає дірку і дасть макового молочка від болю.