Мейра Троск була дуже спритна і чудово тримала рівновагу, та навіть вона ледь-ледь пересувалася від однієї крижаної приступки до іншої. У двох місцях, де сходів майже не лишилося, Мейра мусила ставати на всі чотири. «А ще гірше їй буде лізти донизу» — подумав Бран, спостерігаючи. І все ж він шкодував, що не може видертися туди сам. Коли Мейра досягла вершини, подолавши круглі горбики, що лишилися від найвищих сходинок, то зовсім зникла з очей.
— Коли вона злізе? — запитав Бран Йоджена.
— Коли буде готова. Вона хоче добряче роздивитися… усе, що на Стіні, і що за нею. Нам теж варто тут понишпорити.
— Ходор, — із сумнівом у голосі мовив Ходор.
— Може статися, ми щось знайдемо, — наполягав Йоджен.
«Аби щось не знайшло нас.» Щоправда, уголос цього Бран не сказав — не хотів, щоб Йоджен вважав його боягузом. Тому вони пішли на розвідку: Йоджен Троск попереду, Бран у кошику на Ходоровій спині, Літо поруч з усіма — припадаючи до землі й винюхуючи, що до чого. Одного разу лютововк кинувся крізь темні двері та за мить повернувся з сірим пацюком у зубах. «Щур-Куховар» — подумав Бран, але той був іншого кольору і завбільшки усього лише з кота. Щур-Куховар мав бути білий, а завбільшки — з добрячу свиню…
У Ніч-Кромі було багацько темних дверей, а пацюків — ще більше. Бран чув, як вони нишпорять льохами та підвалами, плутаниною темних проходів між покинутими помешканнями. Йоджен теж хотів там понишпорити, але Ходор заперечливо буркнув «Ходор!», а Бран рішуче відповів «Ні!». У темряві під Ніч-Кромом напевне мало ховатися щось гірше за звичайних щурів.
— Стара фортеця, дуже стара, — мовив Йоджен, коли вони йшли проходом, де сонячне світло падало крізь порожні вікна запиленими стовпами.
— Удвічі старша за замок Чорний, — пригадав Бран. — Це ж був перший і найбільший замок на Стіні.
Але і облишили його теж першим — ще за часів Старого Короля. Навіть тоді він був уже на три чверті порожній і надто дорогий в утриманні. Ласкава Королева Алісанна запропонувала, щоб Варта замінила його іншим, новішим замком, який мали поставити за десять верст на схід — там, де Стіна викривлюється уздовж берега прегарного зеленого озера. Глиб-Озеро побудували за гроші від продажу коштовних прикрас королеви руками будівників, яких на північ прислав Старий Король, а Ніч-Кром чорні братчики залишили пацюкам.
Але те сталося вже два століття тому. Тепер Глиб-Озеро стояло таке саме порожнє, як замінений ним замок. А Ніч-Кром…
— Тут є привиди, — мовив Бран. Ходор уже чув перекази про них, але Йоджен міг і не чути. — Стародавні привиди, від часів перед Старим Королем, навіть перед Аегоном Драконом. То були сімдесят дев’ять утікачів, які пішли на південь і зробилися розбійниками. Один був наймолодшим сином князя Ризвеля, і тому, коли втікачі досягли курганних полів, вони стали шукати схованки у його замку. Але Ризвель наказав їх схопити і повернути до Ніч-Крому. Князь-воєвода Нічної Варти звелів вирубати у верхівці Стіни ями, поставити туди втікачів і замурувати їх у кризі живцем — зі списами, мечами та рогами, обличчями на північ. Відтоді їх стали прозивати «сімдесятьма дев’ятьма вартовими» — вони кинули свою варту за життя, але у смерті мусять стояти її вічно. Багато років по тому, коли старий князь Ризвель лежав при смерті, він наказав привезти себе до Ніч-Крому, вдяг чорне і попросився стати на чати поруч із сином. Адже хоча він відіслав його на Стіну заради честі та обов’язку, але любити ніколи не припиняв, і тому схотів поділити з сином варту на віки віків.
Наступну половину дня вони блукали замком. Деякі з веж розвалилися, інші викликали острах своєю непевністю. Зате вони видерлися на дзвіницю (без жодного дзвона) і крукарню (без жодного крука). Під броварнею вони знайшли льох із величезними дубовими барилами. Коли Ходор по них постукав, вони порожньо загули. Знайшлася у замку і книгозбірня: полиці та кошики для сувоїв порозвалювалися, книжок не лишилося, зате усюди юрмилися пацюки. У вогкому, тьмяно освітленому підземеллі було вдосталь келій, аби тримати зо п’ять сотень бранців, та коли Бран ухопився за пруття іржавих ґратів, воно зламалося просто у нього в руці. Від великої трапезної лишилася одна стіна, лазня майже потонула у ґрунті; навчальний двір коло зброярні, де колись чорні братчики упрівали зі списами, щитами та мечами, захопила велетенська кущавина терену. Проте зброярня та кузня ще й досі стояли — хай місце сталевої зброї, міхів та ковадла у них зайняли щури, бруд і павутиння. Літо інколи чув звуки, до яких Бран лишався глухим, шкірив зуби невідомо на що, нашорошував хутро на карку. Але у полі зору не з’явилися ані Щур-Куховар, ані сімдесят дев’ять вартових, ані Скажений Сокирник. Бран відчув полегшення. «Може, це справді лише старий поруйнований замок.»