Коли повернулася Мейра, від сонця лишився широкий клинок світла над західними пагорбами.
— Що ти бачила? — запитав її Йоджен.
— Бачила страхолюдну пущу, — з жагою в голосі відповіла Мейра. — Дикі гори та пагорби, скільки сягає око, вкриті лісом, якого не торкалася сокира. Бачила, як грає сонячне сяйво на озері, як із заходу насуваються хмари. Бачила латки старого снігу і бурулі, довші за списи. Бачила навіть орла, що літав колом. Здається, він теж мене бачив, а я йому помахала.
— А чи бачила ти шлях донизу? — запитав Йоджен.
Мейра заперечливо струснула головою.
— Ні. Там лише гладкий крижаний стрімчак. Я б могла спуститися, якби мала добру мотузку і сокирку вирубувати приступки для рук, але…
— …але ми не зможемо, — скінчив за неї Йоджен.
— Не зможете, — погодилася його сестра. — Та чи певний ти, що саме це місце бачив уві сні? Може, ми прийшли не до того замку?
— До того. Це саме він. Тут є двері на той бік.
«Є» — подумав Бран, — «от лишень засипані каменем і заморожені кригою».
Поки сідало сонце, тіні веж видовжувалися, вітер дмухав дедалі різкіше, шурхотів у дворищах вихорами старого сухого листя. Пітьма, що потроху чорнішала, нагадала Бранові ще одну оповідку Старої Мамки — казку про Короля Ночі. То був тринадцятий очільник Нічної Варти, розповідала вона — воїн, який ніколи не знав страху.
— І то була найгірша його вада, — додавала вона, — бо страх повинен знати кожен.
Падіння його спричинила жінка — жінка, яку воєвода помітив з верхівки Стіни, зі шкірою білою, наче місяць, і очима, схожими на блакитні зірки. Не злякавшись нічого, він погнався за нею, зловив і пристрасно кохав, хоча шкіра її була холодна, як лід. І коли він віддав їй своє сім’я, то заразом віддав і душу.
Князь-воєвода привіз жінку до Ніч-Крому, проголосив її королевою, а себе королем, і якоюсь чудернацькою химороддю примусив присяжних братчиків до покори. Тринадцять років правили вони разом — Король Ночі та його труповида королева, доки Старк на Зимосічі та Джорамун з дичаків не з’єднали свої потуги, аби звільнити Варту від неволі. Після падіння Короля Ночі з’ясувалося, що він приносив жертви Іншим. Тоді всі літописи про нього знищили, і саме ім’я його заборонили згадувати на віки віків.
— Дехто каже, що він був із Болтонів, — завжди закінчувала Стара Мамка. — Дехто інший — що то був Магнар зі Скагосу, а хтось — що Умбер, Кремінець або Норей. Є і такі, що патякають, наче він походив із Дрівоступів, які правили на Ведмежому острові ще до появи залізняків. Та то все брехня. Король Ночі був Старк — брат короля, який здолав і скинув його владу.
Тоді вона щипала Бранового носа, щоб він ніколи цього не забував.
— Так, він був Старк Зимосіцький, і хтозна — може, його ім’я було Брандон, га? Може, він спав у цьому самому ліжку, в цій опочивальні.
«Оце вже ні» — думав Бран, — «але напевне ходив цим замком, де ми сьогодні ночуватимемо». Це йому зовсім не сподобалося. Стара Мамка розповідала, що Король Ночі удень був звичайною людиною, але вночі його сила правила нероздільно. «І ось настає ніч.»
Троски вирішили спати у кухні — кам’яному восьмикутнику з напівзруйнованою банею. Вона давала кращий притулок, ніж інші будівлі, хоча крізь кам’яну підлогу коло великого колодязя посередині пробилося криве оберіг-дерево — воно простяглося навскіс до дірки у стелі, прагнучи білими, як кістка, гілками до сонця. Дерево було чудернацьке: тонше за інші обереги, які бачив Бран, і без обличчя. Та все одно він відчув, що старі боги бережуть його навіть тут — хоча то була єдина його розрада у тій кухні. Більша частина даху збереглася і не пустила б дощ, якби він почався. Але зігрітися хоч трохи у цьому помешканні їм, мабуть, не судилося — холод, здавалося, потроху просякав крізь підлогу з кам’яних плиток. Тіні Бранові теж не сподобалися, а з ними і великі цегляні печі з роззявленими пащеками, іржаві гаки для м’яса, зарубки та плями на різницькій колоді, розташованій уздовж однієї стіни. «Саме тут Щур-Куховар порубав на шматки принца» — здогадався він, — «і запік його у пиріг в одній з цих печей».
А найбільше з усього Бранові не сподобався колодязь. Він був упоперек добрячих дванадцять стоп, а вниз у ньому в пітьму колами бігли сходинки. Стінки були вогкі, вкриті салітрою, та води на дні жоден із них не побачив — навіть Мейра своїми гострими мисливськими очима.