— Може, тут і зовсім дна немає, — непевно пробурмотів Бран.
Ходор перегнувся через цямру колодязя, що сягала йому до коліна, і гукнув:
— ХОДОР!
Слово забриніло луною донизу:
— Ходор-ходор-ходор-ходор, — дедалі слабшаючи, — ходор-ходор-ходор-ходор…
І зрештою зійшло на ледве чутний шепіт. Ходор постояв переляканий, а тоді зареготав і нахилився по каменюку з розбитих плиток підлоги.
— Ходоре, не треба! — застеріг Бран, але запізно — Ходор жбурнув камінь через край. — Не треба цього робити! Ми ж не знаємо, що там є. Ти можеш комусь зашкодити… або когось розбудити.
Ходор вирячив на нього невинні очі.
— Ходор?
Дуже далеко внизу вони почули звук — камінь таки долетів до води. Але то був не сплеск, а радше глухе хлюпання, наче те, що сиділо там унизу, розчахнуло драглисту холодну пащу і жадібно ковтнуло Ходорового каменя. Слабке відлуння полетіло догори колодязем, і на хвильку Бранові здалося, що він почув у воді якийсь рух.
— Може, не варто тут лишатися? — занепокоєно спитав він.
— Біля колодязя? — перепитала Мейра. — Чи у Ніч-Кромі?
— Так, — відповів Бран.
Вона засміялася і послала Ходора по дрова. З ним пішов Літо — адже майже настала ніч, і лютововк хотів полювати.
Ходор повернувся сам з повними руками сухих дровиняк та ламаного з дерев гілля. Йоджен Троск узяв кременя та ножа і заходився розпалювати вогнище, а Мейра — патрати і чистити від кісток рибу, впійману в останньому струмку, який вони перетинали. Бранові стало цікаво, скільки років минуло відтоді, як у кухні Ніч-Крому востаннє куховарили. А ще — хто саме тут куховарив. Хоча цього, мабуть, не варто було і знати.
Коли язики вогню весело затанцювали, Мейра прилаштувала рибу. «Ну хоч не пиріг з м’ясом.» Щур-Куховар запік у великому пирозі сина андальського короля разом із цибулею, морквою, грибами, добрячим шматом шинки, рясно присмачив пиріг сіллю, перцем та темно-червоним дорнійським вином і подав його батькові принца, а той похвалив смак і попрохав другий шматок. Опісля боги перетворили куховара на величезного білого щура, який міг їсти тільки власних юних нащадків. Відтоді він никав Ніч-Кромом, жер своїх дітей, але ніколи більше не міг утамувати голоду.
— Боги прокляли його не за вбивство, — розповідала Стара Мамка, — і не за те, що подав сина андальського короля у пирозі. Адже кожен має право на помсту. Але він убив гостя під своїм дахом, а цього боги не пробачають нікому.
— Треба поспати, — урочисто проголосив Йоджен, коли всі наїлися. Вогонь догоряв, і він поворушив його паличкою. — Може, побачу ще один зелений сон, і той вкаже нам дорогу.
Ходор уже згорнувся купою і тихо похропував, час від часу ворушачись під кобеняком і скиглячи щось схоже на «ходор». Бран підповз ближче до вогню — його тепло дарувало затишок, тихе потріскування полум’я заспокоювало, але сон не приходив. Надворі вітер гнав військо сухого листя дворищами на приступ дверей та вікон; вони шурхотіли і шкреблися, нагадуючи Бранові про казки Старої Мамки. Він майже чув, як примарні вартові перегукуються нагорі Стіни, тримаючи в руках примарні роги. Бліде місячне світло навскіс падало з дірки у бані, фарбувало гілля оберіг-дерева, що тягнулося угору. Скидалося, що дерево намагається схопити місяць і затягнути його до колодязя. «Старі боги» — молився Бран, — «якщо ви мене чуєте, не посилайте мені цієї ночі жодних снів. Або ж пришліть хороший, добрий сон.» Та боги нічого не відповіли.
Бран примусив себе заплющити очі. Може, він навіть трохи поспав або закуняв, пливучи кудись на хвилях, як це зазвичай трапляється у напівсні — намагаючись не думати про Скаженого Сокирника, Щура-Куховара чи те, що приходило посеред ночі.
А тоді він почув звук. «Що то було?» Він аж подих затамував. «Невже мені наснилося? Невже це якесь дурне жахіття?» Бран не хотів будити Мейру та Йоджена з-за поганого сну, але ж… десь там… якесь далеке шурхання… «Та ні, то листя шурхотить стінами ззовні у дворі, літає вихорами… а може, вітер, просто вітер…» Та звук долинав не ззовні. Бран відчув, як волосинки на руках стають дибки. «Це тут, усередині, поруч із нами. І гучнішає.» Він став на лікоть, дослухався. Надворі справді дмухав вітер і летіло листя, та заразом Бран почув і дещо інше. «Кроки.» Хтось до них ішов. Якась істота прямувала просто до них.
Він знав, що то не були вартові — адже ті ніколи не залишали Стіну. Але у Ніч-Кромі могли жити інші привиди — ще жахливіші. Бран згадав, що Стара Мамка розповідала про Скаженого Сокирника: як він знімав чоботи і нишпорив замковими палатами у пітьмі босоніж, не видаючи ані звуку, якщо не рахувати крапель крові, що падали з його сокири, ліктів та кінчика мокрої червоної бороди. А може, то був не Сокирник, а те, що приходить уночі. Стара Мамка казала, що його бачили підмайстри, але у їхніх розповідях князеві-воєводі воно виглядало щораз інакше. «І усі троє померли впродовж року, а четвертий збожеволів. А за сто років по тому, коли істота з’явилася знову, коло неї бачили підмайстрів, що шкандибали, закуті у кайдани.»