Сем смикнув за свій вицвілий чорний рукав.
— Він каже, відчинити ту браму може лише воїн Нічної Варти. Присяжний братчик, який проказав обітниці.
— Він каже?! — Йоджен насупився. — Отой… Холоднорукий?
— То не справжнє його ім’я, — відповіла Йоля, колихаючи дитину. — Ми його так звемо, Сем і я. Руки в нього холодні, наче крига, та він нас порятував від упирів, він зі своїми круками, а потім привіз сюди верхи на велетенському олені.
— На олені?! — перепитав Бран, якого наче громом вдарило.
— На олені?! — здригнулася Мейра.
— З круками? — перепитав Йоджен.
— Ходор? — спитав Ходор.
— А він був зелений? — зацікавився Бран. — Чи мав він кущаві роги на голові?
Товстун збентежився.
— Хто, олень?
— Холоднорукий! — нетерпляче вигукнув Бран. — Стара Мамка оповідала, що зелені люди їздили верхи на оленях. І самі, бувало, мали роги.
— А він не був зелений. На собі він мав чорне, як братчик Нічної Варти, але сам був блідий, наче упир, і такий холоднорукий, що я спершу злякався. Та упирі мають блакитні очі й не мають язиків, або забувають людську мову. — Товстун обернувся до Йоджена. — Він там чекає. Ми мусимо йти. Чи маєте ви тепліший одяг? Коло Чорної Брами холодно, а потойбіч Стіни — ще холодніше. Ви…
— Чому він не прийшов з вами? — Мейра махнула рукою на Йолю та дитину. — Адже вони прийшли, чому б і йому не прийти? Чому ви не провели його крізь Чорну Браму?
— Він… він цього не може.
— Чому?
— Стіна не пускає. Він каже, що Стіна — то не лише лід та камінь. У неї вплетені чари… стародавні та могутні. Він не може пройти під Стіною.
В замковій кухні настала тиша. Бран чув тихий тріск вогню, шурхіт листя у нічній пітьмі, скрипіння кощавого оберіг-дерева, що тягнулося до місяця. «За брамою живуть чудовиська, велетні та упирі-кровопивці» — згадав він оповідки Старої Мамки, — «але вони не пройдуть, поки Стіна стоїть міцно. Лягай спати, мій Брандоне, моя маленька дитинко. Нічого не бійся. Тут немає чудовиськ.»
— Я не той, кого вам сказали привести, — мовив Йоджен Троск до товстуна Сема у мішкуватих, заплямованих чорних лахах. — Ось він.
— А, — мовив Сем непевно, роздивляючись згори. Раптом він, здається, втямив, що Брана скалічено. — Але ж я… я не маю досить сили, аби тебе понести, я…
— Мене понесе Ходор. — Бран вказав на свого кошика. — Я їду в нього на спині.
Сем витріщив очі.
— То ти — брат Джона Сніговія?! Той, який упав?
— Ні, — заперечив Йоджен. — Той хлопчина давно помер.
— Не кажи нічого, — попередив Бран. — Прошу тебе.
Сем хвилинку стояв збентежений, а потім мовив:
— Я… я вмію берегти таємницю. І Йоля теж. — Він зиркнув на дівчину, та кивнула. — Джон… Джон і мені брат теж. Він — найкращий друг, якого я колись мав. Та він пішов із Кворином Півруким на розвідку до Мерзляків і не повернувся. Ми чекали на нього на Кулаку, аж коли… коли…
— Джон тут, — мовив Бран. — Очі Літа його бачили. Він ішов разом із дичаками, але ті замордували людину, а Джон забрав коня і втік. Ручуся, він поїхав до замку Чорного.
Сем вирячив величезні очі на Мейру.
— Ви певні, що то був Джон? Ви його бачили?
— Мене звати Мейра, — посміхнулася Мейра. — А Літо — це…
Від поруйнованої бані нагорі відділилася тінь і зістрибнула донизу крізь місячне сяйво. Навіть з ушкодженою ногою вовк приземлився легко та тихо, наче пластівець снігу. Дівчина Йоля писнула перелякано і стиснула немовля так міцно, що воно знову заскиглило.
— Він вас не чіпатиме, — мовив Бран. — Оце і є Літо.
— Джон розповідав, що ви всі маєте вовків. Я знаю Привида.
Сем зісмикнув рукавицю і простягнув тремтливу руку з білими, м’якими та товстими, наче ковбаски, пальцями. Літо підібрався ближче, понюхав руку і лизнув її.
Саме цієї миті Бран вирішив остаточно.
— Ми підемо з вами.
— Усі ви? — Сем, схоже, здивувався.
Мейра скуйовдила Бранове волосся.
— Авжеж усі! Адже він — наш принц.
Літо оббіг колодязь, принюхався, застиг на верхній сходинці та озирнувся на Брана. «Він хоче піти.»
— А чи буде Йолі тут безпечно, доки я не повернуся? — запитав Сем.
— А чого ж не буде, — відповіла Мейра. — Ласкаво просимо до нашого вогню.
Йоджен додав:
— Замок порожній, тут нікого немає.
Йоля роззирнулася.
— Крастер розповідав нам казки про замки, та я не гадала, що вони такі величезні.
«Це ще тільки кухня.» Бранові стало цікаво, що б вона сказала, якби побачила Зимосіч.