Дааріо Нахаріс посміхнувся до Сірого Хробака.
— То може, дати сокири Неблазним? Я чув, для вас гаряча олія з казана — мов тепленька купіль.
— Се неправда, — не відповів на посмішку Сірий Хробак. — Сі-одні не відчувають опіків, як люди, але така олія сліпить і вбиває. Проте Неблазні не бояться померти. Дайте сім-одним тарани, і ми або виб’ємо браму, або загинемо.
— Не виб’єте, а лише загинете! — рішуче заперечив Бурий Бен.
Під Юнкаєм, де він очолив «Других Синів», найманець хвалився Дані, що побував у сотні битв.
— Не скажу, втім, що бився однаково сміливо у кожній. Котрий сердюк зухвалий буває, той до старості не доживає.
Дані чула правду в його словах, тому зітхнула і мовила:
— Я не викидатиму даремно життя Неблазних, Сірий Хробаче. А чи зможемо ми вигубити місто голодом?
Пан Джораг похнюпився.
— Голод швидше вигубить нас, ваша милосте, ніж їх. Тут навколо немає ані харчів, ані хуражу для мулів та коней. Тутешня річкова вода мені теж не до вподоби. Меєрин скидає своє лайно у Скахазадхан, а сам бере воду з глибоких колодязів. Ми вже маємо звістки про пошесть у таборах: пропасницю, «бурі ноги» та три випадки кривавої різачки. Лишимося стояти — буде гірше. Невільники заслабли від довгого походу.
— Відпущенці, — виправила Дані. — Тепер вони — вільні люди.
— Вільні чи невільні, а вже голодують і скоро хворітимуть. Місто має більші запаси харчів, ніж ми, і кращу воду. Ваших трьох кораблів не досить, щоб зачинити їм і річку, і море.
— То що ж ви порадите, пане Джорагу?
— Вам не сподобається моя порада.
— І все ж я її вислухаю.
— Воля ваша. Дайте місту спокій, кажу я. Ви не можете звільнити усіх невільників на білому світі, халісі. Ваша війна чекає на Вестеросі.
— Я не забула про Вестерос. — Іноді Дані ввижалася уві сні та овіяна казками земля, яку вона ніколи не бачила на власні очі. — Але якщо я так легко відступлюся від старих цегляних мурів Меєрину, то як воюватиму великі кам’яні замки Вестеросу?
— Як воював Аегон, — відповів пан Джораг, — вогнем. Коли ми досягнемо Семицарства, ваші дракони будуть уже дорослі. Там ми матимемо те, чого не маємо тут: метавки, гуляй-городи та інше… але шлях крізь Землі Довгого Літа буде довгий і тяжкий, повний небезпек, донині невідомих нам. Ви зупинилися у Астапорі купити військо, а не починати війну. Збережіть ваші списи та мечі для Семицарства, моя королево. Лишіть Меєрин меєринцям і рушайте на захід, до Пентосу.
— Визнавши свою поразку? — визвірилася Дані.
— Коли боягузи ховаються за товстими мурами, то їхня поразка, халісі, — мовив ко Джохого.
Інші кревноїзники погодилися.
— Кров моєї крові, — мовив Рахаро, — коли боягузи ховаються і палять їжу для людей та коней, великий хал мусить шукати хоробрішого ворога. Це кожен знає.
— Кожен знає, — погодилася Джихікі, наливаючи вино.
— Але я цього знати не хочу! — Дані цінувала раду пана Джорага, та не могла змиритися з тим, щоб лишити Меєрин недоторканним. Вона не забула дітей на стовпах, подертих гайворонням нутрощів, кощавих рук, що вказували уздовж шляху. — Ви кажете, пане Джорагу, що в нас не лишилося харчів. Але якщо я піду на захід, як мені годувати моїх відпущеників?
— Ніяк, халісі. Мені шкода їх, але вони мусять годуватися самі або померти з голоду. В поході їх помре дуже й дуже багато. Це тяжкий тягар на душу, але врятувати їх нема способу. Ми мусимо залишити цю спустошену і випалену землю далеко позаду.
Дані вже залишила за собою слід із трупів, коли перетинала червону пустелю. Думка про те, щоб лишити ще один, була нестерпна.
— Ні! — мовила вона. — Я не поведу моїх людей на смерть.
«Моїх дітей.»
— Але ж до міста має вести бодай якийсь шлях!
— Один я знаю. — Бурий Бен Бросквин попестив свою зозулясту сіро-білу бороду. — Збіжні труби.
— Збіжні труби? Ви про що?
— Великі цегляні збіжні труби несуть усю гидоту з міста. Вони випорожнюються у Скахазадхан. Кількоро сміливців можуть спробувати увійти ними крізь мури. Саме так я втік з Меєрину після того, як Скарб втратив голову. — Бурий Бен скривився. — Той сморід я не забуду ніколи. Він мені досі ночами сниться.
В пана Джорага на обличчі малювався сумнів.
— Здається мені, звідти легше вийти, ніж увійти. Збіжники випорожнюються в річку, адже так? Це означає, що їхні гирла розташовані просто під мурами.
— І забрані залізними ґратами, — додав Бурий Бен, — хоча деякі зіржавіли вже наскрізь, інакше б я потонув у лайні. Опинившись усередині, сміливці муситимуть підійматися довгим огидним шляхом у чорній пітьмі крізь цегляний лабіринт, де можна загубитися навіки. Гидота ніде не стоїть нижче, ніж до пояса, а якщо судити з плям, які я бачив на стінах, то подекуди й вище голови. На додачу там живуть істоти: найбільші у світі пацюки та інші, ще гидкіші.