Та насправді її вина була не менша. Дані піймала себе на тому, що кидає погляди на тирошійця щоразу, як старшина приходить радитися. Інколи посеред ночі вона згадувала, як блищить його золотий зуб у посмішці. А ще його очі. «Ясні блакитні очі.» Дорогою з Юнкаю Дааріо щовечора приносив їй квіти та всілякі рослини, коли приходив доповідати… казав, що хоче допомогти краще пізнати цей край. Жаловербу, сутінь-троянди, дику м’яту, «панське мереживо», чингал-траву, зіновать, «колючий беньо», «гарпієве золото»… «А ще він намагався позбавити мене видовища мертвих дітей.» Діяв він без наказу, але намір мав шляхетний. І нарешті, Дааріо Нахаріс умів звеселити її, викликати посмішку, що панові Джорагу ніколи не вдавалося.
Дані намагалася уявити собі, як це буде: дозволити Дааріо поцілувати себе. Так, як пан Джораг поцілував її на кораблі. Думка її схвилювала і збентежила. «Ні, надто небезпечно.» Тирошійський сердюк не був м’яким і добросердим — це вона бачила сама, нікого не питаючи. За посмішками та жартами він ховав удачу люту і жорстоку. Якось уранці Залор та Прендаль прокинулися його бойовими побратимами, а ввечері він уже витрушував їхні голови зі свого лантуха. «Але й хал Дрого умів бути жорстоким. І небезпечнішого чоловіка я не стрічала ніколи.» І все ж вона покохала Дрого. «А чи змогла б покохати Дааріо? Якби я узяла його до ліжка — що б те означало? І що б із того вийшло? Чи не зробиться він однією з голів дракона?» Вона знала напевне, що пан Джораг розлютиться, але ж він сам казав, що їй потрібен другий чоловік. «То може, одружитися з ними обома, та й по тому?»
Але думати про те зараз було невчасно. Вона мала ще звоювати місто. Мрії про цілунки та ясні блакитні очі якогось там сердюка не допоможуть їй зламати мури Меєрину. «Я — кров дракона» — нагадала собі Дані. Думки її кружляли одним і тим самим колом, наче пацюк, що ганяється за власним хвостом. Раптом їй стало несила терпіти навколо себе стінки шатра. «Хочу відчути вітер на обличчі, хочу вдихнути пахощі моря.»
— Місандеє! — покликала вона. — Хай мені засідлають срібну. І твою теж накажи засідлати.
Маленька писарка вклонилася.
— Як накажуть ваша милість. Покликати ваших кревноїзників для охорони?
— Ми візьмемо Арстана. Не хочу залишати табір.
Серед своїх дітей вона не мала ворогів, а старий зброєносець не плескатиме язиком стільки, як Бельвас, і не кидатиме таких поглядів, як Дааріо.
Гайок спалених олив, у якому розташувалося її шатро, ріс на березі моря, між дотракійським табором та становиськом Неблазних. Коли засідлали коней, Дані з супроводом рушила уздовж берега, подалі від міста, проте не могла не відчувати спиною, як воно з неї глузує. Озирнувшись за плече, вона побачила місто у всій його величі, з блиском полуденного сонця на спижевій гарпії нагорі Великої Піраміди. Усередині Меєрину гендлярі людьми скоро всядуться зручненько в облямованих токарах до обіду з ягнят і оливок, ненароджених цуценят, запечених у меді вовчків та інших вишуканих страв. А за його мурами її діти гибітимуть з голоду. Раптовий гнів охопив її. «Я подолаю ваші мури і сплюндрую вашу силу!» — присягнулася вона подумки.
Проминаючи кілки та рівчаки, що оточували табір євнухів, Дані почула Сірого Хробака та його сотників — вони вчинили одному відділові свого війська вишкіл зі щитами, тесаками та важкими списами. Інший відділ саме купався у морі, вдягнений лише у білі лляні пов’язки на стегнах. Вона давно помітила, які охайні та чисті були усі Неблазні. Деякі з її сердюків смерділи так, наче не милися і не міняли одяг із того дня, коли її батько втратив Залізний Престол. Але євнухи влаштовували собі купіль щовечора, навіть якщо цілий день крокували шляхом. Коли не було вдосталь води, вони за дотракійським звичаєм вичищували тіло піском.
Коли Дані проминала їх, Неблазні ставали на коліно і підносили стиснені кулаки до грудей. Вона відповідала на вітання. Починався приплив, прибій вихорився піною під ногами срібної. Дані бачила свої кораблі далі у морі; найближчим гойдався на хвилях «Балеріон» — великий коч зі згорнутими вітрилами, колись відомий як «Садулеон». За ними на воді виднілися галери «Мераксес» та «Вхагар» — колишні «Гострий язик» та «Літнє сонце». Насправді то були кораблі магістрата Іліріо, а зовсім не її — та все ж вона дала їм нові імена, жодної миті не вагаючись. Імена драконів, і не лише їх — адже Балеріон, Мераксес і Вхагар були богами старої Валірії ще перед Лихом, що її спіткало.
На південь від упорядкованої царини палісадів, перекопів, послуху та чистоти розкинувся табір її відпущенців — незрівнянно галасливіший та безладніший. Дані озброїла колишніх невільників, як тільки змогла, зброєю з Астапору та Юнкаю, а пан Джораг зібрав чоловіків, спроможних до бою, у чотири великі загони, але жодних слідів вишколу вона тут не побачила. Її почет проминув вогнище, складене з плавнику, де сотня людей смажила кінську тушу. М’ясо пахкотіло навсібіч, сало капотіло у вогонь, кухарчуки повертали рожен; Дані спохмурніла і замислилася.