— Скажіть, Подріку, ліловий, золотий та білий — то є кольори дому Пейн? — чемно запитала вона чоловікового зброєносця.
— Та ні. Тобто так. — Він зачервонівся. — Кольори, так. Нашим знаком є лілово-біле клітчасте поле. А на ньому золоті монети. У клітинах. Лілових та білих. І тих, і тих.
І він заходився роздивлятися її черевики.
— Про ті золоті монети напевне є якась стародавня оповідка, — мовив Тиріон. — Маю надію, що одного дня Под розкаже її пальцям ваших ніг. Але зараз нас чекають у танцювальній палаті королеви. То ходімо?
Санса відчула спокусу попрохати залишитися. «Сказала б, що живіт болить, що місячна кров прийшла.» Нічого їй так не хотілося, як заповзти у ліжко і засунути запони. «Я мушу бути хороброю, як Робб» — повторювала вона собі, беручи чоловіка під руку власними неслухняними пальцями.
У танцювальній палаті королеви вони поснідали медовими пундиками з чорницями та горіхами, шинкою з великих окостів, шкварками, хрусткими срібними рибками у сухарях, осінніми грушами та дорнійською стравою з дрібно порізаних печених яєць, приправлених цибулею, сиром та вогнеперцями.
— Якщо хочеш пережити частування з сімдесяти й семи страв, спершу розігрій свою піч добрим сніданком, — зауважив Тиріон, коли їм наповнили миски.
До харчу подали глеки молока, медовухи та світло-золотавого солодкого вина. Поміж столів блукали музики, грали на кози, скрипки та сопілки, на палиці-конячці вибрикував пан Донтос, а Місячок гучно пердів щоками і співав сороміцьких пісень про усіх гостей.
Санса помітила, що Тиріон заледве торкнувся їжі, хоча випив кілька келихів вина. Сама вона спробувала трохи дорнійської яєчні, але перець спалив їй горло; довелося крихітними шматочками щипати садовину, рибу та пундики. Щоразу, як на неї падав погляд Джофрі, у животі їй тріпотіло так, наче вона проковтнула кажана.
Коли страви прибрали, королева урочисто передала Джофові до рук кирею молодої, якою він того дня мусив огорнути плечі Маргерії.
— Саме цю кирею мала на собі я, коли Роберт брав мене за свою королеву. Саме цю кирею вдягла моя матінка, пані Джоана, до весілля з моїм шановним паном батьком.
Сансі здалося, що кирея трохи занадто побита часом — але ж і років їй, напевне, минуло чимало.
Настав час подарунків. У Обширі був звичай дарувати подарунки нареченому і нареченій на ранок їхнього весілля — назавтра вони прийматимуть дарунки вже як чоловік і дружина, та цього дня приношення призначалися ще двом окремим особам.
Від Джалабара Ксого Джофрі отримав у дарунок великого лука з золотодерева і сагайдак довгих стріл з черленим та зеленим пір’ям; од пані Танди — пару м’яких та гнучких вершницьких чобіт; од пана Кевана — турнірне сідло з пречудово вичиненої черленої шкіри; від дорнійського князя Оберина — застібку червоного золота у подобі скорпіона; від пана Аддама Марбранда — срібні остроги; від князя Матіса Рябина — червоне шовкове шатро для турнірів. Князь Пакстер Рожвин виніс гарно зроблену дерев’яну подобу бойової галери на дві сотні весел, яку саме будували на острові Вертоград.
— З ласки вашої милості галеру назвуть «Звитяга короля Джофрі», — мовив князь.
Джофрі відповів, що його милість почувається вшанованим, і додав:
— Вона стане моїм значковим кораблем, коли я вирушу на Дракон-Камінь убивати дядька-зрадника Станіса.
«Сьогодні він грає ласкавого короля.» Санса знала, що коли Джофрі вважав за потрібне, то умів поводитися ґречно і розважливо. Та схоже, він дедалі рідше вважав це за потрібне. Уся його чемність раптом десь поділася, коли Тиріон віддав йому їхнього подарунка: величезну стару книжку під назвою «Житія чотирьох королів», переплетену в сап’ян, з розкішними малюнками. Король погортав сторінки зі знудженою пикою і спитав:
— Що це таке, дядьку?
«Книжка.» Сансі стало цікаво, чи не ворушить Джофрі своїми товстими губами-хробаками, коли намагається читати.
— Писана великим маестром Каефом історія царювань Даерона Юного Дракона, Баелора Блаженного, Аегона Негідного і Даерона Ласкавого, — відповів її коротун-чоловік.