Королівські герцівники виявилися парою карликів. Один сидів верхи на бридкому сірому собаці, довгоногому, з важкою щелепою. Інший їхав на величезній плямистій свині. Малих лицарів щомиті підкидало у сідлах, мальовані дерев’яні обладунки торохтіли й калатали. Щити вони мали більші за себе самих, а коли борюкалися з довгими списами, то вимахували ними навсібіч і тим викликали вибухи реготу. Один лицар убраний був у все золоте, а на щиті мав чорного оленя; другий — у сіре та біле, а на щиті ніс зображення вовка. Тварини під ними були вбрані відповідно.
Тиріон зиркнув уздовж помосту на реготливі обличчя. Джофрі аж зачервонівся і геть засапався, Томен верещав і підстрибував у кріслі, Серсея справляла ввічливі смішки, ба навіть князь Тайвин показував на обличчі якісь сліди розваги. З усіх гостей за високим столом не сміялася і не всміхалася сама лише Санса Старк. Він радо полюбив би її за одне це, якби не бачив, що очі панни Старк дивляться у якийсь інший світ, зовсім не помічаючи чудернацьких вершників, що потроху наближалися.
«На карликах нема вини» — вирішив Тиріон. — «Коли скінчать, то похвалю їх і подарую пухкого гаманця срібла. А назавтра дізнаюся, хто вигадав таку милу розвагу, і поміркую, як краще подякувати йому.»
Карлики натягли поводи перед помостом для привітань королю; вовчий лицар при тому загубив щита, а коли нахилився і спробував його підхопити, то оленячий лицар не впорався з важким списом і уперіщив вовчого поперек спини. Вовчий лицар упав зі свині, його спис полетів сторчма і у відповідь ляснув ворога по голові. Обидва зрештою опинилися на підлозі у безладній купі, а коли підвелися, то спробували удвох залізти на собаку, од чого знову заходилися лаятися та штовхатися.
Вони таки видерлися у сідла — та при тому помінялися тваринами, ухопили чужі щити і сіли спинами наперед. Карликам знадобилося ще трохи часу, аби дати собі раду; вони роз’їхалися до протилежних кінців палати, гамселячи свиню та собаку п’ятами, і розвернулися, аби стати до герцю. Панство пирхало, хихотіло та реготало, а малі лицарі стрімко подолали відстань одне до одного і зіткнулися з шаленим брязкотом. Спис вовчого лицаря збив шолом з оленячого і відбив йому голову геть. Голова полетіла повітрям, обертаючись і бризкаючи кров’ю, та впала на коліна князеві Гилісу, а безголовий карлик забігав між столами, навіжено вимахуючи руками. Загавкали собаки, заверещали жінки, Місячок небезпечно захитався туди-сюди на дибах. Та коли князь Гиліс витяг із шолома червону диню, що спливала соком, оленячий лицар виткнув обличчя з горлянки обладунку, і палата струснулася від нового вибуху реготу.
Лицарі почекали, поки сміх припиниться, закружляли один навколо одного з барвистими лайками, і вже хотіли розділитися для нового герцю, коли собака скинув вершника на підлогу і поліз на свиню. Величезна льоха заверещала з переляку, а гості заверещали зі сміху — особливо тоді, коли оленячий лицар стрибнув на вовчого, стягнув з нього дерев’яні штани і почав шалено хвицяти своїм передом проти тих місць, котрі в іншого знаходилися ззаду і нижче від пояса.
— Здаюся, здаюся! — заверещав карлик знизу. — Змилуйтеся, добрий лицарю, вкладіть меча до піхов!
— Осьо до одних уже вклав! А які ж моторні, бігме! — відповів карлик згори під загальне ревище.
Джофрі пирхнув вином з обох ніздрів, схопився на ноги, мало не захлинувшись і трохи не перекинувши на підлогу свою величезну обіручну чару.
— Переможець! — заволав він. — Ось наш переможець!
Палата почала змовкати, коли побачила, що король говорить. Карлики розчепилися, вочевидь очікуючи королівської ласки та подяки.
— Але ж іще не справжній переможець! — продовжив Джоф. — Адже справжній мусить побити усіх, хто кидає йому виклик!
Король видерся на стола і вигукнув:
— То хто ж кине виклик нашому крихітному поборникові?
Вишкірившись по самі вуха, він обернувся до Тиріона.
— Дядечку! Хіба ви не захистите честь моєї корони та держави? Сідайте на свиню та ставайте поля!
Регіт накрив усе, наче морська хвиля. Тиріон Ланістер не пам’ятав, як підвівся з місця, як заліз на крісло — лише усвідомив, що вже стоїть на столі. Палатою плив освітлений сяйвом смолоскипів туман із облич. Він викривив власне обличчя у найпотворнішу та найглузливішу посмішку, яку, напевне, знало Семицарство за всі століття свого існування, і гучно відповів:
— Так, ваша милосте, я радо сяду на свиню… якщо ви сядете на собаку і виїдете проти мене!
Джоф спохмурнів, не розуміючи.
— Я?! Чого б це? Адже я не карлик!