«Добре серце. То виходить, я маю добре серце.» Навіжений сміх підскочив до горла, та Санса спромоглася його придушити. Дзвони калатали поволі, статечно та сумно. Бам-м, бам-м, бам-м. Так само вони дзвонили за королем Робертом. Джофрі помер, він мертвий, його нема на світі, він мертвий, мертвий, мертвий! Навіщо вона плаче, якщо кортить танцювати? Невже це сльози радощів?
Санса знайшла свій одяг там, де сховала його позаминулої ночі. Без покоївок розв’язувати шворки на сукні довелося довше, ніж вона сподівалася. Руки рухалися на диво незграбно, зате страх майже зник.
— Які жорстокі ті боги! Забрати короля таким юним та вродливим, ще й на власному весіллі! — казала їй пані Танда.
«Боги справедливі» — подумала Санса. Робб теж загинув на весіллі. Саме за ним вона і плакала. «За ним та за Маргерійкою.» Бідолашна Маргерія — двічі вийти заміж і двічі овдовіти. Санса ковзнула рукою геть із рукава, стягла сукню донизу і вивернулася з неї, а тоді згорнула клумаком і запхала у дупло дуба, звідки витягла одежу, сховану для втечі. «Вдягайтеся якнайтепліше» — попередив пан Донтос, — «і якнайтемніше». Чорного одягу вона не мала зовсім, а тому обрала сукню товстої бурої вовни. Щоправда, стан сукні прикрашали річкові перли. «Та нічого, кирея їх приховає.» Кирея була темно-зелена, з великою відлогою. Санса вдягла сукню через голову і накинулася киреєю, хоча каптур лишила відкинутим. Були там і черевики: прості та міцні, з низькими підборами та широкими носаками. «Боги почули мої молитви» — думала вона заціпеніло, наче уві сні. — «Шкіра — наче порцелянова. Чи кістяна. А може, і сталева.» Руки рухалися зсудомлено, незграбно, наче ніколи не вміли розпускати волосся. На мить вона пошкодувала, що з нею немає Шаї, щоб допомогти з сіточкою.
Коли Санса нарешті стягла сіточку з волосся, її брунатно-руда грива водоспадом розлилася спиною та плечима. Плетиво срібних ниток висіло у неї на пальцях; у місячному сяйві тонко викуваний метал тьмяно виблискував, а чорні камені всотували кожну цятку світла. «Чорні аметисти з Асшаю.» Раптом Санса помітила, що одного бракує, і підняла сіточку до очей, щоб роздивитися. У срібному гнізді, звідки випав камінь, лишилася темна ляпка якоїсь речовини.
Зненацька її наповнив жах, серце застугоніло між ребер, подих перехопило. «Чого я так лякаюся? Це ж лише аметист — чорний аметист із Асшаю, та й годі. Напевне, розхитався і випав, бо погано сидів у гнізді. Тепер він лежить десь у престольній палаті або у дворі. Якщо тільки…»
Пан Донтос казав, що ця сіточка чарівна, що вона приведе її додому. Казав неодмінно вдягти цього вечора на весілля Джофрі. Срібна нитка туго натягнулася на кісточках пальців; великий палець мимоволі мацав гніздо, тер туди-сюди, як язик мацає дірку від зуба. «Якими чарами її заворожено?» Від них помер король — той самий жорстокий король, який тисячу років тому був її шляхетним принцом. Якщо Донтос брехав про сіточку, то чи не брехав про все інше? «Що як він ніколи не прийде? Що як немає ані корабля, ані човна на річці, ані виходу з міста?» Що тоді станеться?
Санса почула тихий шурхіт листя і глибоко запхала срібну сіточку до кишені киреї.
— Хто там? — скрикнула вона. — Хто йде?
Божегай був темний та імлистий; дзвони удалині проводжали Джофрі до могили.
— Я. — Він вивалився з-під дерев, ледве тримаючись на ногах од надміру випитого, і ухопився за її плече, щоб не впасти. — Я прийшов, моя мила Жонкіль. Нічого не бійся — твій Флоріан уже тут!
Санса відсахнулася від його доторку.
— Ви казали, я мушу вдягти сіточку на волосся! Срібну сіточку з… які там у ній камені?
— Аметисти. Чорні аметисти з Асшаю, добра пані.
— Це не аметисти. Адже так? Так чи не так? Ви збрехали!
— Чорні аметисти! — наполягав він. — Вони несуть у собі чари!
— Вони несуть у собі смерть!
— Тихіше, мосьпані, тихіше. Ніхто нічого не ніс. Король удавився голубиним пирогом. — Донтос рохнув од сміху. — Таким смачнющим пирогом. А це лише срібло та камінці, срібло та камінці, та ще трохи чаклунства.
Калатали дзвони. Вітер висвистував такий звук, який видав король, коли намагався вдихнути ковток повітря.
— Це ви отруїли його, ви! Це ви узяли камінь з мого волосся…
— Тихо, бо прикличете смерть до усіх нас! Я нічого не робив. Ходімо, треба тікати — вас шукають. Вашого чоловіка схопили.
— Тиріона?! — вразилася Санса.
— Ви маєте іншого чоловіка? Так, Біса, малого дядечка короля. Вона думає, це він отруїв Джофрі.
Донтос ухопив її за руку і потягнув.
— Прошу пані сюди, нам треба тікати, і то негайно. Не бійтеся, ідіть за мною.