Бесіда була низенька й тісна, але на вузьку полицю для спання задля зручності була покладена перина і чималий оберемок хутра.
— Тут тісно, самі бачите, але сподіваюся, не буде надто незручно. — Мізинець вказав на кедрову скриню під віконцем. — Ось тут ви знайдете собі чисте вбрання. Сукні, спіднє, теплі панчохи, кирейку. На жаль, сама лише вовна та льон. Негідний одяг для шляхетної діви, зате вбереже від холоду і вологи, доки не знайдеться кращий.
«Ого, та він усе наготував заздалегідь!»
— Ласкавий пане, я не розумію… адже Джофрі жалував вам Гаренгол, зробив коронним намісником на Тризубі… навіщо вам…
— Навіщо мені бажати йому смерті? — Мізинець стенув плечима. — Та так, без жодної причини. До речі, я ж зараз перебуваю за тисячу верст звідси, аж у Долині Арин. Треба завжди тримати ворогів у замішанні, не дозволяючи себе зрозуміти. Якщо вони не матимуть певності, що ти за один і чого хочеш, то не знатимуть і того, що ти зробиш далі. Буває корисно іноді спантеличити їх — утнути щось безглузде, ще й начебто собі на шкоду. Пам’ятайте про це, Сансо, коли доростете, аби грати у гру.
— Гру… яку гру?
— Єдину гру на світі. Гру престолів.
Він прибрав з чола пасмо її волосся.
— Ви вже не маленька, щоб знати: ми з вашою матінкою були не лише друзями. Колись я не хотів у світі нічого іншого, крім неї. Я насмілився мріяти про наше з нею спільне життя, про дітей, яких вона мені подарує… та вона була дочкою Водоплину і Гостера Таллі. «Родина, обов’язок, честь», Сансо. «Родина, обов’язок, честь» означали, що я ніколи не матиму її руки. Але вона подарувала мені дещо краще — такий дарунок жінка може віддати лише раз. То як я можу відвернутися від її доньки? У кращому світі ви були б моєю донькою, а не донькою Едарда Старка. Вірною, люблячою, коханою… Та викиньте уже з голови того Джофрі, мила моя. Донтоса, Тиріона, усіх. Вони вас ніколи не потурбують. Тепер ви у безпеці й не мусите перейматися. Я вбережу вас від усякого лиха і відвезу додому.
Хайме VII
«Король помер» — казали йому, не відаючи, що Джофрі — не лише його пан і володар, але й рідний син.
— Біс розпанахав йому горлянку ножем! — базікав мандрівний крамар у корчмі при дорозі, де вони перебули ніч. — І випив кров короля з великої золотої чари!
Чолов’яга не впізнав однорукого лицаря з бородою та чорним кажаном на щиті, як не впізнав би і тисячу інших. Тому і балакав так вільно там, де інший не смів би розтулити рота, якби знав, хто його слухає.
— Нє, то була отрута! — наполягав корчмар. — У малого пика зчорніла, мов слива дозріла!
— Хай Вишній Батько подарує йому справедливий суд, — пробурмотів септон.
— То Бісова дружина допомогла йому вбити короля, — присягався лучник у однострої затяг князя Рябина. — Опісля вона зникла з палати у хмарі сірчаного диму, а Червоним Дитинцем пробіг примарний лютововк зі скривавленою пащею!
Хайме сидів мовчки і слухав, як слова течуть мимо, наче дзюркотливий струмок. Забутий ріг пива лежав у єдиній здоровій руці. «Джофрі. Моя кров. Мій першачок. Мій син.» Він спробував викликати у пам’яті обличчя хлопця, та його риси весь час перетворювалися на Серсеїни. «Вона буде у жалобі, волосся розкуйовджене, очі — червоні від сліз, губи тремтять, коли намагаються щось сказати. Коли вона побачить мене, то заплаче знову — хоча і боротиметься відчайдушно, аби втримати сльози.» Сестра рідко плакала, коли поруч був іще хтось, крім нього — не терпіла, щоб її бачили слабкою. Свої рани на серці вона показувала тільки своєму близнюкові. «А тепер вона шукатиме в мене розради та помсти.»
Наступного дня на вимогу Хайме вони летіли, мов навіжені. Його син був мертвий, а сестра понад усе мала потребу в своєму коханому браті.
Коли Хайме Ланістер побачив перед собою велике місто з темними вартовими баштами проти ранніх сутінок, то рушив легким чвалом до Сталевого Шкарбана Вальтона, який трусив ристю позаду Нігтя під прапором миру.
— Що це так жахливо смердить? — скривився північанин.
«Смерть» — подумав Хайме, але вголос відповів:
— Дим, піт і гівно. Коротше кажучи, Король-Берег. Якщо мати добрячого носа, можна винюхати і зраду теж. А ти хіба раніше не чув, як смердять великі міста?
— Я нюхав Білу Гавань. Вона так не смерділа.
— Біла Гавань поруч із Король-Берегом — що мій брат Тиріон поруч із паном Грегором Клеганом.
Ніготь вів їх угору низьким пагорбом. Семихвостий прапор миру тріпотів на вітрі, вилощена семикутна зірка яскраво сяяла на держалні.