— Куди це ти пхаєшся, добродію?
— До септу. — Хайме підняв пенька і вказав, куди саме. — До отого, що там за дверми. Мені треба до королеви.
— Їхня милість у жалобі. З якого дива я маю пускати до них казна-кого?
«Не казна-кого, а її коханця і батька її вбитого сина» — хотів відповісти Хайме, та натомість спитав:
— А ви у сім дідьків ще хто такий?
— Я — лицар Королегвардії! А ти, каліко, навчися чемних звичаїв, бо як втратиш мені другу руку, то кулешу з миски по-собачому сьорбатимеш!
— Я — брат королеви, пане лицарю Королегвардії.
Білий лицар завважив його слова за сміховинний жарт.
— Вийшли з цюпи прогулятися, еге ж, пане підскарбію? Ще й зросту трохи додали?
— Інший брат, йолопе дурноверхий! Той, що Регіментар Королегвардії. Тепер відійди убік, бо пошкодуєш.
Цього разу дурноверхий йолоп роздивлявся довго і ретельно.
— Та це ж… Пане Хайме! — Він випростався і віддано вирячив баньки. — Ой леле, перепрошую красненько, пане Регіментарю, не упізнав з дороги вашу ясну вельможність! А я, з ласки зацного пана, маю честь бути лицар Озмунд Кіптюг!
«Де це ти тут честь знайшов, телепню?»
— Мені треба трохи часу перебути наодинці з сестрою. Дивіться мені, пане лицарю, щоб до септу ніхто не увійшов. Якщо нас потурбують, ваша дурна головешка злетить геть із плечей.
— Слухаю, пане! Як накажете, пане! — Пан Озмунд хутко прочинив двері.
Серсея стояла на колінах перед вівтарем Матері. Поховальний караван Джофрі поклали перед Мороком, який проводжав щойно померлих до іншого світу. У повітрі висіли пахощі кадильниць, горіло кількасот свічок, надсилаючи до горішнього світу кількасот молитов. «Джофові не буде зайва жодна з них.»
Його сестра глянула з-за плеча.
— Хто там? — спитала вона, а тоді негайно: — Хайме?!
Серсея скочила на ноги зі слізьми на очах.
— Це справді ти?!
Але до нього не кинулася.
«Вона ніколи до мене не кидалася» — подумав він. — «Завжди чекала, щоб я йшов до неї. Про все, що вона мені віддає, я мушу її прохати.»
— Ти забарився! — промурмотіла вона, коли він узяв її в обійми. — Чому ти не прийшов швидше, чому не вберіг його, мого хлопчика?…
«Нашого хлопчика.»
— Я прийшов, щойно зумів. — Хайме виплутався з обіймів, ступив крок назад. — Там у світі триває війна, люба сестро.
— Ти такий худий, зовсім з лиця змарнів! А волосся, твоє золоте волосся…
— Волосся відросте. — Хайме підняв угору пенька. «Хай побачить.» — А оце — ні.
Її очі широко розплющилися.
— Старки?!
— Ні. Це зробив Варго Хап.
Ім’я, вочевидь, нічого їй не сказало.
— Хто?
— Вельможний цап гаренгольський. Віднедавна.
Серсея обернулася до каравану Джофрі. Померлого короля вбрали у визолочений обладунок, схожий на власний обладунок Хайме. Забороло шолома було зачинене, від золота відбивалося тьмяне світло свічок, і у смерті хлопець виблискував хвацько та мужньо, як справжній воїн. Свічки розпалили вогонь і в рубінах на стані Серсеїної жалобної сукні. Волосся падало їй на плечі, не прибране і нечесане.
— Він убив його, Хайме! Саме так, як попереджав. Одного дня, коли я почуватимуся щасливою і в безпеці, він перетворить мою втіху на попіл просто у роті. Так казав він сам.
— Тиріон це казав?! — Хайме не хотів вірити, адже вбивство родичів — то в очах богів та людей гріх тяжчий, ніж убивство короля. «Він знав, що хлопець — мій син. Я любив Тиріона. Я був до нього ласкавий.» Ну, хіба що одного разу… але ж Тиріон правди не знає. «Чи може, знає?» — Навіщо йому вбивати Джофа?
— Заради хвойди. — Серсея вхопилася за його здорову руку і міцно стиснула у своїх. — Він сам мені сказав, що так зробить! І Джоф це знав. Коли він помирав, то сам вказав на свого вбивцю! На збоченого покруча, на дрібне хтиве чудовисько — на нашого брата!
Вона поцілувала пальці Хайме.
— Ти ж уб’єш його заради мене, так? Ти ж помстишся за нашого сина?
Хайме сахнувся назад.
— Він і досі мій брат. — І пхнув свого пенька просто їй у обличчя, щоб краще бачила. — Та й убивця з мене зараз не надто спритний.
— Але ж ти маєш другу руку, хіба ні? Я не прошу тебе перемогти Хорта у двобої. Тиріон — карлик, зачинений у цюпі! Авжеж варта не чинитиме тобі перешкод.
Від самої думки йому стало млосно в животі.
— Мушу знати більше. Про те, як усе сталося.
— Знатимеш! — пообіцяла Серсея. — Має відбутися суд. Коли ти почуєш про все, що він скоїв, то зичитимеш йому смерті не менше за мене.