— Ні!
Хайме вже наслухався досхочу, ба більше, ніж досхочу — до нудоти. Його нудило від вельможних осіб і вельможної брехні, від батька і сестри, від усіх сімейних справ одразу.
— Ні. Ні. Ні. Ні. Ні. Скільки ще мені казати «ні», щоб ви почули? Оберин Мартел?! Та його слава темніша за його пику, і отруйним змієм його кличуть не лише за те, що він труїть свого меча. Він наплодив більше байстрюків, ніж Роберт, а до ліжка бере не лише дівчаток, але й хлопчиків. І якщо ви на одну хворобливу мить уявили собі, що я можу одружитися з удовою Джофрі…
— Князь Тирел присягається, що дівчина досі незаймана.
— Та хай хоч помре незайманою, мені байдуже. Я не хочу її! І Скелі вашої теж не хочу!
— Ти мій син, і…
— Я лицар Королегвардії. Регіментар Королегвардії! Мені цього досить! Ніким іншим я бути не бажаю!
Вогонь комина вигравав золотом на цупких баках, що облямовували обличчя князя Тайвина. Жилка колотилася в нього на шиї, але він нічого не казав. Не бажав нічого казати.
Напружена тиша тривала так довго, що Хайме не витримав.
— Пане батьку… — почав він.
— Ви мені не син, — відвернувся князь Тайвин. — Ви кажете, що є Регіментарем Королегвардії та не бажаєте бути ніким іншим. Гаразд, пане Регіментарю. Ідіть і виконуйте свої обов’язки.
Давос VI
Голоси здіймалися, наче вихор жарин у темно-лілове вечірнє небо.
— Виведи нас із пітьми, Господи! Наповни серця наші вогнем, аби не зійшли ми з твого осяйного шляху!
Ніч-ватра палала у дедалі густіших сутінках, наче великий яскравий звір. Од миготливого жовтогарячого світла двором падали тіні у двадцять стоп заввишки. На мурах Дракон-Каменя, здавалося, ворушилися і переминалися химери та потвори.
Давос дивився донизу крізь заокруглене нагорі вікно галереї. Він бачив, як Мелісандра здіймає руки, наче прагне обійняти тремтливе полум’я.
— Ра-Гльоре! — співала вона голосом гучним та чистим, — ти є світло наших очей, вогонь нашого серця, жар нашого лона. Од тебе приходить сонце, що зігріває наші дні, од тебе приходять зірки, що бережуть нас у пітьмі ночі.
— Захисти нас, Господи Світла! Бо ніч темна і повна жахіть.
Хор, що виспівував у відповідь, очолювала королева Селиса. Її гостре кощаве обличчя горіло лихоманкою благочестя. Поруч стояв король Станіс, суворо зчепивши щелепи. Коли він рухав головою, на ній мерехтіли вістря зубців черлено-золотого королівського вінця. «Він поруч із ними, та не один із них» — подумав Давос. Принцеса Ширена теж стояла між ними; сірі скам’янілі латки на її обличчі та шиї здавалися у світлі ніч-ватри майже чорними.
— Оборони нас, Господи Світла! — співала королева.
Король не відповідав разом з іншими, а вдивлявся у вогонь. Давосові було цікаво, що він там бачить. «Видіння нової війни? Чи щось ближче до дому?»
— Ра-Гльоре, котрий обдарував нас подихом життя, дяку нашу прийми за нього! — співала Мелісандра. — Ра-Гльоре, котрий обдарував нас ясним днем, дяку нашу прийми за нього!
— Дяка Тобі за сонце, що гріє на нас! — відповіла королева Селиса у хорі з іншими вірянами. — Дяка Тобі за зорі, що споглядають нас із неба. Дяка Тобі за вогні у домівках і вогні у руках наших, котрими женемо геть свавільну пітьму!
У хорі вірних чомусь лунало менше голосів, ніж попередньої ночі — так здалося Давосові. Менше облич палало жовтогарячим світлом навколо вогню. А на ранок стане ще менше… чи може, більше?
Голос пана Акселя Флорента лунав густо і гучно, наче мідна сурма. Він стояв, випнувши груди-барило, на своїх кривих ногах, і світло вогнища лизало йому обличчя, наче жовтогарячий язик якогось чудовиська. Давосові стало цікаво, чи подякує йому пан Аксель опісля усього. Адже те, що вони сьогодні скоять, може здійснити Акселеву мрію — зробити його Правицею Короля.
Мелісандра піднесла голос:
— Дяка Тобі за Станіса, милістю Твоєю нашого короля! Дяка Тобі за чисте біле полум’я його благодаті, за червоний меч правди у його руці, за любов до своїх вірних! Настав його на шлях, оборони його, Ра-Гльоре, і подаруй сили, аби змести ворогів!
— Подаруй сили! — заспівали у відповідь королева Селиса, пан Аксель, Деван та решта. — Подаруй мужності! Подаруй мудрості!
Коли Давос був іще хлопчиком, септони навчили його молити Старицю про мудрість, Воїна про мужність, Коваля про силу. Та зараз він молився до Матері, аби та вберегла його любого синочка Девана від гемонського божества червоної жінки.