— Та напевне. — Король пробіг пальцями по столі. — Джофрі… Пригадую, була якось при кухні кішка… кухарі годували її недоїдками та риб’ячими головами. Одна куховарка сказала малому, що в кішки є у череві кошенята — може, гадала, що він захоче собі одненьке. Але Джофрі розітнув кішку кинджалом, аби подивитися, чи йому не збрехали. Коли ж і справді знайшов кошенят, то поніс їх показати батькові. Роберт загилив йому такого ляща — я аж злякався, чи не вбив на смерть.
Король зняв вінця і поклав його на столі.
— Убивця, хто б він не був — карлик або п’явка — добре прислужився короні. Тепер по мене мусять послати — адже іншого спадкоємця немає.
— Не пошлють, — відповіла Мелісандра. — Бо Джофрі має брата.
— Томена! — Король буркнув його ім’я похмуро і невдоволено.
— Так, вони коронують Томена і правитимуть від його імені.
Станіс стиснув долоню в кулак.
— Томен добріший серцем, ніж Джофрі, але народився від того самого кровозмісу. Вони виростять ще одне чудовисько, та й по тому. Ще одну мерзенну п’явку, що смоктатиме кров королівств. А Вестеросові потрібна рука сильного мужа, не малої дитини.
Мелісандра підсунулася ближче.
— То врятуймо ж Вестерос разом, пане мій королю! Дозвольте мені розбудити кам’яних драконів. Три є три. Віддайте мені хлопчика.
— Едріка Шторма, — мовив Давос.
Станіс обернувся до нього у холодній люті.
— Я знаю його ім’я. Звільни мене од твоїх докорів! Мені це не до смаку так само, як і тобі. Але обов’язок мій належить державі! Обов’язок мій… — Він обернувся до Мелісандри. — Ви присягаєтеся, що іншого способу не існує? Присягніться власним життям, бо якщо збрешете, то ось вам моє слово — ви помиратимете вершок за вершком.
— Ви той, хто мусить стати до бою проти Іншого. Того, чий прихід було напророчено п’ять тисяч років тому. Червона комета провістила вашу появу. Ви — обіцяний принц, і якщо ви зазнаєте поразки, то буде поразка усього світу.
Мелісандра піступила до короля з розтуленими червоними вустами. Рубін її палав і бився на шиї.
— Подаруйте мені цього хлопчика, — прошепотіла вона, — а я подарую вам ваше королівство.
— Це неможливо, — відповів Давос. — Едріка Шторма вже тут нема.
— Нема? — Станіс обернувся до нього. — Тобто як це «нема»?
— Він у безпеці на лисенійській галері, далеко у морі.
Давос не зводив очей з блідого Мелісандриного обличчя, що мало обриси серця. Він помітив, як ним пробіг розпач, потім замішання. «Вона цього не бачила!»
Очі короля нагадували темні синці у западинах обличчя.
— Байстрюка вивезли з Дракон-Каменя без мого дозволу?! На галері, кажете? Якщо той лисенійський харцизяка хоче з допомогою малого вичавити з мене трохи золота…
— Ні, це справа вашого Правиці, пане королю. — Мелісандра кинула на Давоса проникливий погляд. — Ви привезете його назад, мосьпане. Неодмінно привезете.
— Хлопчик поза межами моєї досяжності, — мовив Давос. — І вашої теж, ясна пані.
Погляд її червоних очей спалахнув так, що він аж зіщулився.
— Я мала б лишити вас у пітьмі, пане. Ви розумієте, що ви накоїли?
— Я виконав свій обов’язок.
— А дехто сказав би — вчинив зраду.
Станіс пішов до вікна і витріщився у ніч. «Корабля видивляється, абощо?»
— Я підняв тебе з грязі у князі, Давосе. — Голос його звучав радше стомлено, ніж сердито. — Невже за те я не міг сподіватися хоч на краплю вірності?
— Четверо з моїх синів загинули за вас на Чорноводі. Я сам теж трохи не загинув. Моя вірність належала вам завжди і належатиме надалі.
Давос Лукомор довго і ретельно наперед міркував над словами, які зараз мав сказати наступними. Знав-бо, що саме вони вирішать, жити йому чи померти.
— Ваша милість колись змусили мене присягнутися, що я завжди чесно радитиму і швидко коритимуся, захищатиму вашу державу проти ворога і боронитиму ваших підданих. Та хіба Едрік Шторм — не один з ваших підданих? Тих самих, яких я присягнувся захищати. Я дотримав своєї присяги. То яка ж це зрада?
Станіс знову заскреготів зубами.
— Я ніколи не прохав цієї корони! Золото холодить і важко давить на голову. Та поки я король, то маю обов’язок… і якщо мушу принести полум’ю в жертву одну дитину, аби врятувати од пітьми тисячу тисяч інших… Жертва… не буває легкою, Давосе. Інакше це не справжня жертва. Скажіть йому, ясна пані.
Мелісандра мовила:
— Азор Ахай загартував Світлоносця у крові серця власної коханої дружини. Якщо людина віддає богові одну корову, а має тисячу, така жертва нічого не варта. Коли ж вона має лише одну корову і віддає її…