Поки чекали повернення кліті, Клідас приніс кухлі гарячого пряного вина, а Трипалий Гоб хутко роздав шматки чорного хліба. Джон узяв окрайця і вчепився у нього зубами.
— То Манс Розбишака? — занепокоєно питав Шовкун.
— Сподіваймося.
У пітьмі ховалося й дещо гірше, ніж дичаки. Джон пригадав слова, сказані королем дичаків на Кулаку Першолюдей, коли вони стояли посеред рожевого снігу. «Коли мертві ходять землею, мури, палі й мечі вже нічого не важать. Мертвих не здолаєш, Джоне Сніговію — ніхто не знає цього краще за мене.» Від самої думки вітер здавався холоднішим.
Нарешті кліть із гуркотом і брязкотом приповзла донизу, хилитаючись на кінці довгого ланцюга. Натовп братчиків мовчки набився до неї та захряснув за собою двері. Мулій тричі смикнув за мотузку дзвона, і за мить почався підйом — спершу з шарпанням і зупинками, потім трохи рівніше. Ніхто не казав ані слова. Нагорі кліть хитнулася убік, і всі один за одним вибралися з неї. Лошак підтримав Джона, допоміг вийти на лід. Холод вдарив у зуби, наче крижаний кулак.
Нагорі Стіни рядком палали вогні — у залізних кошиках на жердинах, вищих за людський зріст. Холодний ніж вітру хитав і крутив полум’я; жовтогаряче світло без упину миготіло і ворушилося. Усюди лежали напоготові оберемки лучних та арбалетних стріл, ручних та величезних метальних списів для скорпіонів. Купами у півтора сажні було насипане каміння, позаду рядками вишикувалися великі дерев’яні діжки смоли та ліхтарної олії. Бовен Марш лишив у замку Чорному чималі комори усякого припасу, та на жаль, не вдосталь людей. Вітер теліпав поли чорних кобеняків вартових опудал, що стояли уздовж краю зі списами в руках.
— Сподіваюся, то не вони сурмили у ріг, — мовив Джон до Донала Нойє, прикульгавши до коваля і ставши поруч.
— Чув? — запитав Нойє.
У вухах свистів вітер, іржали коні, але чулося і дещо інше.
— Мамут, — мовив Джон. — То був мамут.
Подих зброяра замерзав, вилітаючи з його широкого плаского носа. На півночі від Стіни у нескінченність простяглося море пітьми. Джон бачив удалині слабенькі червоні виблиски вогнів, що рухалися крізь пущу. То був Манс — ясно, як день. Адже Інші не брали до рук смолоскипів.
— Як нам битися, коли ми їх навіть не бачимо? — запитав Лошак.
Донал Нойє обернувся до однієї з двох великих метавок-журавлів, які Бовен Марш відновив з руїн.
— Дайте світла! — заревів коваль.
У зашморги поспіхом зарядили барила смоли, підпалили смолоскипами. Вітер роздмухав вогонь у лютий червоний вихор.
— Кидайте! — загарчав Нойє.
Противаги хитнулися, метальні важелі піднялися і глухо тумкнули на обмотаних ганчір’ям перечках. Палаюча смола полетіла крізь темряву, кидаючи донизу на землю примарне миготливе світло. Джон мигцем побачив мамутів, статечних і неквапливих, але так само швидко загубив їх з очей. «Десяток, або й більше.» Барила вдарилися об землю і вибухнули вогнем. Почулося низьке басовите ревище, велетень вигукнув щось прадавньою мовою. Від того голосу, схожого на відлуння споконвічного грому, Джон відчув, як хребтом збігають дрижаки.
— Ще раз! — заволав Нойє.
Журавлі зарядили знову, і ще два барила палаючої смоли полетіли, бризкаючи вогнем, крізь морок на ворога. Одне влучило у мертве дерево, огорнувши його полум’ям. «Е ні, не десяток» — подумав Джон. — «Мамутів тут сотня набереться.»
Він ступив до краю крижаного стрімчака. «Стережися» — нагадав він собі, — «донизу летіти довгенько». Рудий Алин ще раз дмухнув у вартовий ріг: «Га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у», «га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у». Та цього разу йому відповіли дичаки, і не в один ріг, а у десяток, а за ними пісню підхопили кози та котли. «Ми прийшли» — ніби проказували вони, — «ми прийшли зламати вашу Стіну, забрати вашу землю, вкрасти ваших доньок». Завивав вітер, скреготіли та тумкали метавки, летіли барила. Позаду велетнів та мамутів Джон побачив людей, що наступали на Стіну з луками та сокирами. Скільки їх там сунуло — двадцятеро чи двадцять тисяч? У темряві цього було не розрізнити. «З обох сторін це битва сліпців. От лишень Манс має на кілька тисяч сліпців більше».